"квген Гуцало. Мертва зона (Укр.)" - читать интересную книгу автора

щоб тiй вечерi кiнця-краю не було.
Поки Юхим розказував ото про сво┐ новi пригоди Меланцi та Мотрi з
Торбою, вже й днiти почало. Примарне, хворе якесь свiтло просiювалось
крiзь завiшанi ряднами вiкна. Але ряден господиня не знiмала. Хай собi
висять, поки каганець у хатi блима║, висолопивши блiдого язичка з вiхтиком
сажi вгорi. Лиця ставали жовтуватi, бiля очей та бiля ротiв залягли темнi
провалля, а Юхимове обличчя то й зовсiм споганiло - доля не дала
чоловiковi нi брiв, нi чималого носа.
- Я тобi скажу, Юхиме, - обiзвалася сестра, - те, що завжди казала. Не
смiши людей та не муч Тетяну.
I чого ти казишся? Було б iз жиру - так жиру ж того нема! Ну чого?
Скiльки ти уже сходився i розходився? Знову назад побiжиш.
- Не побiжу, - затято буркнув Юхим. - Навiть коли ти проженеш мене...
- Чого б це я тебе проганяла? Побудеш - i сам пiдеш.
- Не пiду, - знову буркнув Юхим.
- Одному на старiсть розум у голову приходить, а другому...
- Бува║, - встряла й собi Мотря з Торбою. Юхим вибалушився на не┐.
Мовляв, тут брат iз сестрою розмовляють, а ти чого лiзеш? Пустили тебе в
теплу хату, скажи спасибi, а сама сиди тихенько, як миша.
Проте жiнка вела далi, наче й не помiтила того лихого погляду.
- Тому - те, а тому - iнше. Сiм раз одмiряй...
- Скiльки ж можна мiряти! - сердито заперечила Меланка. - Вiн уже
двадцять сiм рокiв мiряв, а рiзав - то все по серцю та по печiнцi.
- Людинi нiхто вгодити не може. Ото хто в не┐ найближчий та
найрiднiший? Вона сама ж. Але живе так, що й з душею сво║ю не мириться, що
сама собi ворог найлютiший.
- Це ж хто для мене ворог найлютiший? - поспитав, нiчого не втямивши,
Юхим. - Це я собi ворог?
- А то ж хто? - пiдтримала Меланка.
Проте Юхим наче й не чув ┐┐. Вiн сiкався до прошачки.
- Я собi ворог? А хто ж тодi мiй товариш? Чи не вчорашнiй недруг? Я
всiм лиха завдаю, я й сам себе по┐дом ┐м, так? Усi милi та божi, тiльки я
один убо┐сько несосвiтенне!
Мотря з Торбою нiчого не казала, тiльки дивилась на нього переполошено.
Губи ┐┐, два тоненькi мотузочки, здригались, але голосу не чулось. п┐
оторопiння ще дужче пiддавало охоти Юхимовi.
- Авжеж, я не вмiю жити, не вмiю слова сказати, не вмiю ногою ступити!
Дурний! Нiчого не надбав, нiчого не накрав! Ворог сам собi! А ви всi годнi
i жити, й ногою ступити. А ви i надбали, й наховали! Бач, яку торбу носиш!
Це ж, певно, i напросиш, не бува║ порожня. Авжеж, ти собi не ворог. Бо
такий час, людиська мруть, як мухи, а ти "алiлуйя, алiлуйя" - от уже й
ма║ш яку цiлушку. А я собi ворог, бо й здоров'я нема║, бо й виробився, бо
й дiтей нема...
Груди його ходили ходором, з рота вилiтали не слова, а гарячий присок.
Зрештою замовк, тiльки зiпав. Руки тремтiли, немов корiння, яке пiдмива║
вода.
- А який тепер толк iз тих дiтей? - мовила Меланка. - Ти його доглядай,
сама не спи, недо┐дай, а тут загуркотiло, прийшли оцi - та й забрали, та й
погнали, нема, наче й не було.
- Не в кожного забрали, - Юхим на те.