"квген Гуцало. Мертва зона (Укр.)" - читать интересную книгу автора

годувались; згадував, як ходив у старих подертих черевиках, а зима,
холодно, простудишся - й готово, дав дуба, та одного разу прийшов додому,
а на лавi новiсiнькi чоботи стоять ("Чи┐ це? - запитав. "А тво┐", -
вiдповiла Тетяна вдавано спокiйно. Справдi, таки для нього вона
постаралась тi чоботи - продала все сво║ ще дiвоцьке вбрання, крадькома
справила йому); згадував, як поспiшав iз далеких кра┐в, iз лiсосплаву, в
сво║му селi вже, за горбком ┐хня хата, а дiйти нiяк не може, ноги не
несуть, вiдiбрало з радостi, i коли пiдiйшов близько - Тетяна сто┐ть за
ворiтьми, чека║, нiби знала, що вiн поверта║ться... Отже, всього випало на
┐хню долю, терпiли вдвох - горе вiд того було не таке вже й гiрке, а щастя
- солодше. Одного дня складав сво┐ пожитки й казав сестрi:
- В гостях добре, але в мене ж i свiй дiм ║. Бо як-не-як не сидiв я
склавши руки. Щось таки маю.
- Хто ж каже, що ти не роботящий чи з нехлюйського, роду? Сво║ ма║ш,
аякже.
- Це ж i доглядати його треба, нiхто за мене цього не зробить. Чи там
щось розвалю║ться, чи поламалось.
- Йшла, то бачила, як чиясь корова в садок ускочила - геть-чисто
перевернула тин бiля тi║┐ яблуньки, що ти позаторiк посадив.
- О-о, це ж доведеться наново тин городити, бо хiба то тин? Саме тьху,
прости господи, вiд людей стидно.
Повертаючись додому, вибирав споночiлу пору, щоб менше бачили. Не
обходилось без того, щоб i не зустрiти когось. Юхим ховав сво┐ пожитки за
спину й казав:
- Чого це я маю валандатися десь? Живу у сестри, далi можна жити, нiхто
не виганя║, але ж ║ своя хата. Треба ж ┐й якусь раду давати, бо ж
розсиплеться.
- Що правда, то не грiх, - ховали вiд нього насмiшкуватi очi. - А як з
горобейкою? - питали.
- А що - горобейка? - гнiвався чоловiк. - На хоробу вона менi здалась.
Хоч яку-небудь, а жiнку ще маю, о!..
Вона ж спочатку не зна║, радуватись ┐й чи плакати, що вiн повернувся.
Як i тодi, коли вiн сварився та гнiвався, сидить у кутку на лавi, дивиться
закам'янiлим зором.
- I в сестри можу прихилитись, але ж свою хату маю, то чого тинятимусь,
га?
Нема вiдповiдi. I тому, що жiнка мовчить, Юхимовi аж легше ста║. Вiн
почина║ говорити й говорити, бо┐ться, щоб жiнка слово вставила. Там щось
перекладе з мiсця на мiсце, там щось переставить - у рухах радiсть i
хвилювання. I бубонить, бубонить - про все. А в очах - ляклива
запобiгливiсть.
Нарештi втомлю║ться балакати - заляга║ в хатi мовчання, як грiм.
Довша║, розтягу║ться, ось-ось...
- Вечеряти будеш? - пита║ Тетяна.
Вiн дивиться так, наче його проклинають: по обличчю повзе змертвiла
хвиля, обвуглю║ зморшки.
- Що? - ледь-ледь розклеплюються твердi губи.
- Кулiш у печi холоне, вечеряй.
псть вiн мовчки й неквапно. Лице винувато-рум'яне, лякливо-iскристе.
Найдужче бо┐ться тепер одного - стрiтися поглядом iз жiнкою. I хочеться,