"квген Гуцало. Мертва зона (Укр.)" - читать интересную книгу автора

Проте нiби мiж iншим згаду║ про свою жiнку, що сидить у кутку, й дивиться
на не┐ довгим поглядом, який усе дужче торопi║ i тупi║. На обличчi
показу║ться брезкле невдоволення, од нього чорнi║ й колющиться зiр, а губи
звужуються й наче дерев'янiють.
- Ти чого сидиш? - пита нарештi. Жiнка не зворухнеться, хiба що з
однi║┐ брови на другу перескочив дрож.
- Довго ще човпiтимеш над мо║ю душею? У вiдповiдь йому пливе слiпа
тиша, у якiй безслiдно тоне й зника║ його гнiв.
- Чу║ш, тобi кажуть!
У жiнки ще на верхнiй губi попурхав дрож - i немов зацiпило. Хоч би
схлипнула чи зiтхнула, одразу полегшало б. А то бач, яка безсловесна свята
виськалась!
- Обiзвешся менi?
Вона пiдводить на нього очi - заллятi вологим блиском, вони свiтять
таким гарячим смутком, що той вогонь обпалю║ Юхима, пiдводить iз лiжка.
- Можеш мовчати! - кричить. - Я й так знаю, що в тебе на умi. Дума║ш,
коли випив, то й розум собi залив. А я не залив, хоч i ║ що, бо не з
дурнiших... Чого випив? Хiба хотiлось? Та що зробиш, як нема де дiтись од
самого себе? Що зробиш!
Гнiв зника║, натомiсть з'явля║ться спокiйне п'яне спiвчуття до самого
себе. Проте ненадовго. Бо скоро схоплю║ться i - сердитий, невтiшний -
знову викида║ з грудей покалiченi од поспiху вламки слiв:
- Де мо┐ дiти? Чому не привела? Вiдповiдай, бо я з тебе видеру голос.
В ┐┐ очах густiша║ того вологого блиску, зiницi мало-мало не
захлинуться, не погаснуть; i струменить iз них така гостра просьба
спiвчуття й ласки, що Юхим таки зрива║ться нарештi. Те, що дрiмало в
ньому, що не пускало вгору живих болiсних паросткiв, раптом прокинулось,
закричало болем, душу йому посолило такою зернистою сiллю, що вiн махнув
рукою, нiби вiдрубав сво║ минуле, й почина║ збиратись. Витяга║ зi скринi
сорочку, з шафи - чоботи, бере iще сякий-такий одяг, котрий знадобиться
якщо не взимку, то влiтку, потiм, подумавши, розбива║ об долiвку один-два
горщики, макiтру, розворушу║ в печi попiл, що аж груди собi запорошу║, - i
йде. Хряска║ дверима, нiби й вони в чомусь винуватi, i, вийшовши надвiр,
почува║ться вiльною людиною, яку нiщо не зв'язу║: хоче - танцю║, хоче -
спiва║, хоче - на руках брика║. Вiн щасливий, все йому нiпочiм, усе
зда║ться легким i досяжним. Люди, котрих стрiча║ на вулицi, з його вигляду
розумiють - Юхим знову покинув жiнку. А вiн кида║ кожному безпечно:
- Лечу на всi чотири!
Дехто пiдморгу║ й цiкавиться не без лукавства:
- Мабуть, просто неба тепер ночуватимеш?
Юхим б'║ себе в груди, по обличчю скаче такий щасливий усмiх, що
позаздрити можна.
- Горобець не сi║ i не ясне, а ┐сть i п'║. Хiба на свiтi одна жiнка? У
кожусi водиться блiх менше, нiж ║ жiнок, що ладнi вчепитися за чоловiка.
- Та ви ж не кожух!
- За що й дякую господу-богу.
- А якби кожухом стали?
- Теж дякував би! Тепер як? Скажуть, що ти розумний, - добре. Скажуть,
що дурний, - теж добре.
Непоказний, наче якийсь аж зачучверiлий, з кругленькою, як кавунчик,