"квген Гуцало. Княжа гора (Укр.)" - читать интересную книгу автора

бризок-слiз, i дiд та баба сяють i ламаються в цьопу кущi, й мати, й стiл
пiд грушею, й груша, й геть-чисто все, що потрапля║ на очi. Бiжить вiд
грушi в цьому болiсно-сяйливому кущi, сам - наче колючий кущ слiз, то вiн
- сльози, то сльози - вiн, то село - плаче, й Княжа гора - плаче.
Вибалок затоплено рiзнотрав'ям, що хлюпа║ в груди, по хвилях
рiзнотрав'я вигойдуються бiлi, рожевi, червонi та жовтi квiтки, мовби
спалахують вiдблиски на поверхнi теплого моря, над морем цим зеленим
лiтають лелеки, а ген вiддалiк i походжають гуртом, лиш спини лелечi
виднiють i голови ┐хнi стримлять, схожi на небувалi квiтки, якi також
вигойдуються на вiтерцi,
дiд Гордiй у морi трав - зодягнений у полотняну сорочку, з хмарою
сивого волосся на головi - скида║ться на лелеку, тiльки бiльшого вiд
справжнiх,
ви обо║ обвiшанi торбинками, в якi сьогоднi з досвiтку збирали трави i
цвiт у вибалку, де худоба не толочить зела, бо такий цей вибалок
неприступний для худоби, де зело вiльно п'║ уночi гостре свiтло далеких
зiрок i густе мiсячне молоко, де зело вдосвiта викупу║ться в цiлющих росах
i вдень нiжиться в сонячному лiтеплi,
цей вибалок схожий на вiдкриту жилу в грудях землi, над вибалком-жилою
по краях ростуть дикi грушi, терен та шипшина, а сам вибалок-жила, ген
дотикаючись до Княжо┐ гори, хова║ться в ┐┐ могутнiх надрах, мабуть, саме з
┐┐ надр i виливаються щовесни оцi живi буйнощi рiзнотрав'я,
ви здира║теся схилом вибалка, що густо поснований деревi║м, де грають
бджоли на невидних пахучо-медових струнах, уже й помiж тернiв нагорi, а за
тернами стеляться веснянi поля, вiд яких очей не вiдiрвати, ген i ваше
село виднi║ хатами й садами,
а дiд i каже, що отут, над вибалком, колись до революцi┐ та й пiсля
революцi┐ стояв хутiрець, уже нема хутiрця, й тобi не вiриться в дiдову
рiч, що стояв хутiрець - i не стало, бо от, скажiмо, Княжа гора стояла - й
сто┐ть, село було - i ║, дiд Гордiй жив - i живе, так само як Днiпро тiк -
i тече, так само, як над Княжою горою, над Днiпром i над дiдом Гордi║м
напиналось i напина║ться небо, все це не зникло - й не зникне, отож i
хутiрець ма║ бути, ось тiльки слiд умiти побачити,
а дiд Гордiй, обвiшаний торбинками з травою та цвiтом, i каже, що
колись його були ховали-хоронили з цього хутiрця, якого вже нема,
а ти, обвiшаний торбинками з травою та цвiтом, i пита║ш, як це дiда
Гордiя колись могли ховати-хоронити з цього хутiрця, коли ось дiд поряд iз
тобою ступа║, живий - непохований, i ти, смiючись, лапа║ш дiда за
полотняну сорочку, за штани й за торбину на грудях його смика║ш,
а дiд Гордiй, ледь розкривши равлики-стулки очей, i каже, що таки
хоронили його давно, ще пiдпарубком, вуса ледь засiялись, ну, зодягли його
в дубову сорочку, застелену зсередини бiлим крамом, руки на грудях склали
та й понесли його з хутiрця, ранньо┐ весни понесли,
а ви, дiду, пам'ята║те, як вас несли, як же ви пам'ята║те, коли на вас
дубову сорочку зодягли, дивно зодягли, значить, бо тепер от коли на кого
зодягнуть, то вiн уже нiчогiсiнько не годен побачити з тi║┐ сорочки, як же
ви побачили, ну й очi у вас,
еге ж, очi в мене, каже дiд Гордiй, усе бачили тодi в небесах синiх,
саме жайворонки повернулись iз вирiю, трiпочуть грудочками вгорi й так
виспiвують, що страх славно, зда║ться, нiколи б не вмирав, дивлюсь я в