"квген Гуцало. Княжа гора (Укр.)" - читать интересную книгу автора

думку золоту соняшникову збiднiв... Баба Килина громом гримить, ув очах -
лiтепло ласки, й зда║ться, що то вся видима земля озвалась бабиним
голосом, озвалось ┐хн║ яблунево-яворове дворище, город квiтучий, село ┐хн║
приднiпровське, при Княжiй горi схоже на велетенську вощину диких бджiл,
озвалася й сама Княжа гора джерельним бабиним голосом, а ще ж i Днiпро, що
в'║ться за Княжою горою, небеса й сонце в небесах озвались бабиним
голосом, i нiкуди не схова║шся вiд нього, й вух не затулиш, бо, либонь, то
вже й ти говориш бабиним голосом, то вже й ти став його джерелом...
Зламана золота корона соняха гiрко осмiха║ться гаряче-вогнистими
пелюстками, начебто плаче в сльозах, - ага, то ти плачеш соняхом, то тво┐
сльози в'януть на його молодому обличчi, то тво┐ печаль i жалоба мертвiють
на його сонячному виду, бо ти сам себе зiрвав, каже баба Килина, сам
понiвечив свою золоту думку.
- Напилося, старе одоробло, аж iз вух йому капа║, - гнiва║ться баба
Килина, - а в ногах чорти сидять, колотять старiстю дiдовою, мабуть, i
чорти разом iз дiдом напились, бо хiба не почасту║, не напо┐ть нечисту
силу?
Дiд Гордiй сто┐ть у дворi на зеленiй ряднинi споришу й спiва║:

Мати синонька в дорогу виправляла,
Мати синонька зрання научала:
"Не пий, синоньку, першо┐ повнонько┐,
Бо перша повнонька - велика зрадонька.
Вилий, синоньку, коневi на гривоньку".

- Правду казала ота мати, - бубонить баба Килина, - щоб вилив на
гривоньку, аж ти такий iрод, що не послуха║шся.
Вона хоче завести дiда в хату, аби вiдiспався, аби, сти-домирник, людей
не смiшив серед бiлого дня; баба тру-ча║ дiда в плечi, за сорочку смика║,
та хiба зрушиш iз мiсця дубового окоренка?
- Де ж ти, бузувiре, пропив свiй розум?
- А в добрих людей на весiллi, - кричить дiд голосом, у якому немов
чавун кришиться.
- Якi ж це добрi люди посеред бiлого дня п'ють i дiдiв споюють?
- Згинь, бабо, згинь, - каже дiд сво┐й бабi Килинi, що схожа на язичок
вогню, який метушиться бiля соломи, та не вгризе ту солому золотими
зубами. - Я, може, до дзвiницi спершу ходив, а тодi вже здибався з добрими
людьми.
- До яко┐ дзвiницi?.. Таж нема давно тi║┐ дзвiницi!
- Для кого нема, а для кого й досi дзвонить. Гей, внучку, чого сидиш на
деревi, як вивiрка, ходи сюди, поплачемо разом!
- Ти з п'яного розуму плачеш, а дитинi чого плакати?
Дiд Гордiй уже веде тебе до криницi на лавку, над якою в'║ться гiлля -
коси молодих вишень, обiйма║ хмiльними руками, пiсня його чудна й п'яна:
"Товстая в пiч саджала, зубатая зазирала, а чорнявая, сердечная, iз печi
виймала", очi його димнi схожi на двох сизих турманiв, що нiяк не
зiрвуться в полiт пiднебесний, дiдова рiч скида║ться на днiпровську
повiнь, коли буйна вода несе шмаття криги, корчi, вирванi кущi, зайцiв на
стовбурах дерев, уламки човнiв, усяку всячину, й з цi║┐ мови-повенi до
твого слуху раптом долина║ голос сича, що важко ухка║ вночi на церковнiй