"квген Гуцало. Княжа гора (Укр.)" - читать интересную книгу автора

купили за них i корiв, i волiв!.. Старий та древнiй ви, дiду Гордiю!
Скiльки живете - тисячу рокiв? Чого ж забулись потратити сво┐ грошi тодi,
коли були молодшим?
- То, може, вернутись менi в молодiсть? Бо ж не пропадати добру!
- А вертайтесь! Ви такi, що вернетеся. Сьогоднi тут, а завтра там, якщо
тiльки не перепинять по дорозi хвацькi хлопцi...
Поки лавошник хапливо, наче ось-ось мали наскочити злодi┐, спорожняв
лозиновий кошiль вiд товарiв сiльсько┐ крамницi, якi за срiбло й золото не
купиш, дiд Гордiй священнодiяв над скарбом, ховаючи монету за монетою до
шкiряного капшука, вiд чого капшук надимав i надимав боки. Взявши в руку
порожнiй кошiль, старий сказав на прощання:
- По-всякому випадало базар'ювати i ярмаркувати, а отак - iще нiколи й
нiде!.. Пiшов, увiрвавши пiдошов!
Та й подався з крамницi дiд Гордiй у хмарi кучматого волосся, що
порскими хвилями заливало чоло, й очi його карi, вже не лукавi, двома
хижими кiбчиками линули з дубленого обличчя - й не могли зiрватися з-пiд
кущистого надбрiв'я.
Лавошник став на порозi крамницi - як iз хреста знятий i не вiдривав
погляду вiд жовтого капшука в дiдовiй руцi, аж поки дiд iз капшуком пропав
за деревами. Тодi лавошник iзнадвору замкнув крамницю на двi кутi залiзнi
штаби, зайшов до крамницi через пiдсобку, випив одним духом пляшку пива й,
за┐даючи пряним iржавим оселедцем, заплакав ┐дучими, як руда сiль на
iржавому оселедцi, сльозами.
То не грiм гримiв у захмарених високостях, то гримiла баба Килина; губи
┐┐ в'юнились блискавками, що корчились на худому щелепастому лицi;
плескате пiдборiддя злiтало й опускалось, як злiта║ й опуска║ться
дерев'яний праник, яким при праннi вибивають шмаття на водi; помiж
в'юнистих губiв-блискавок язик скидався на зiнське щеня, що сiка║ться й
сiка║ться, а вилiзти з буди бо┐ться. На диво, очi в баби Килини
зоставались лагiдними й чистими, хоч би краплина гнiву схлюпнулась у ┐хнiх
озерах зеленого, наче затягнутих ряскою, мудрого спокою... То ти,
урвителю, зламав соняшник, щоб ┐здити, мов на конi? Ось я тим соняшником
по┐жджу по крижах тво┐х, урвителю! Де це бачено - красу губити? А якби з
тво┐х в'язiв твiй соняшник зiрвати, голову, - чим би ти думав? А може,
земля дума║ тим соняшником, га! Добре, що на городi ще соняшники
позоставались, по людських городах ростуть, по всiх селах. То ┐хнiми
головами земля дума║, урвителю! Дума║ картоплею й гарбузами, цибулею й
часником, кропом i огiрками. А ще як же вона славно дума║ пiвонiями й
красолею, ружами й чорнобривцями, любистком i матiркою. То в не┐ думки
такi, пiснi такi - i ластiвка, й зозуля, й соловейко. Та в не┐ пiсня -
мурашина кожна, а що вже тодi про звiрину в лiсi казати, про очерет у лузi
чи про калину в байрацi! Та земля дума║ навiть тво║ю дурною головою,
чека║, поки вона порозумнiша║, i всiма людськими головами дума║, а ще
дощами й туманами, градом i снiгом, пшеницею i кукiлем у пшеницi, зiрками
й мiсяцем, хлiбом i яблуками. Навiть тво║ю многогрiшною бабою Ки-линою
дума║ земля, о, i тво┐м дiдом Гордi║м, о, бо земля жива-живiсiнька. На
Княжу гору поглянь - яка думка висока сто┐ть, а Днiпро якою думкою
стелиться, от би тобi цi думки в голову вкласти, щоб розумiв землю, щоб
шанував землю. Де ще таку живу книжку надруковану знайдеш? А ти соняшник
лама║ш, урвителю! Гай-гай, сам себе зламав, тепер збiднiв на сонях, на