"квген Гуцало. Княжа гора (Укр.)" - читать интересную книгу автора

землi...
У той пам'ятний для всього села весняний день дiд Гордiй, у
розкуйовдженiй хмарi посивiлого волосся, свiтячи лискучою шкiрою дубленого
обличчя, не так прийшов до сiльсько┐ крамницi пiд яворами, як статечно
приплив на довгих вусах, схожих на сомовi. Пiд кущистими бровами очi в
старого сидiли так тихо, як до пори й до часу сидять чорти в болотi, лиш
лукавi iскорки-бульбашки спливали з ┐хньо┐ каро┐ глибини. В руцi пiднiсши
для показу надутий шкiряний капшук iз грiшми, дiд Гордiй голосом спiвочим,
як калинова сурмонька, став замовляти товари, що лежали на полицях, брав
┐х у зачудованого лавошника й складав до великого лозинового кошеля, з
яким уже десяток лiт ходив на рибу, а кошелю зносу не було. В розверстiй
пащi кошеля вмiстились крам на хустки для баби, гостинцi для невiстки та
для внукiв, битi i шитi валянки для сина, всяка всячина на хазяйство, а ще
й усякi несподiванки для родичiв, бо в старого душа була щедра, як сонце в
небесах.
Рахiвниця в руках лавошника на прилавку клацала, як голодний пес, що
марно ловить мух, аж поки в пащi лозинового кошеля вже не вмiщалось
нiчого. Лавошник, за┐каючись, немов нечисту силу вгледiв, спантеличено
назвав суму, яку виклав кiсточками на рахiвницi, й незворушний - наче
Княжа гора в гожу днину! - дiд Гордiй заходився розв'язувати пузатого
шкiряного капшука. З капшука на зжолоблений прилавок тугим потоком
проллялись металевi грошi, брязнули срiблом та золотом, замерехтiли таким
барвистим свiтлом, якого стiни цi║┐ старо┐ крамницi не бачили ой як давно!
Кiлька покупцiв, що трапились у крамницi на таку пригоду, геть
збаранiли на лицях, i лавошник також збаранiв, а що баранкуватiсть на
роботi йому була не до лиця, то мав озватись не блеянням, а людським
голосом. А як ти озвешся, коли язик iз рота начебто вiдбiг аж за надцять
верст, за Днiпро, й звiдти не поверта║ться? Лавошник перебирав монети, й
пальцi в чоловiка тремтiли, немов корчились на золотих жаринах, на срiбних
жаринах, на мiдних жаринах, на бронзових, на алюмiнi║вих, на залiзних та
ще на якогось металу жаринах, iз яких i палахкотiло вогнище на прилавку.
- Вiдлiчуй, Семене, скiльки назвав, - калиновою сурмонькою просурмив
дiд Гордiй.
- Так ви, дiду, не тими грошима платите, - зрештою спромiгся на слово
лавошник.
- Аз яких це пiр золотi й срiбнi грошi перестали бути грiшми?
- Дiду, ви... не викида║те коникiв?
- Та хiба я кониками плачу за товари?
- Платiть нашими грошима, а не такими!.. I без коникiв!
- Людоньки, якi ж це коники? - Дiд Гордiй iз сивою кучмою хмари лукаво
поглядав на решту спантеличених покупцiв. - Та в оцiй крамницi вже ого-го
з яких пiр не розплачувалися золотом i срiблом.
- I не будуть розплачуватися! - зверескнув лавошник, чуючись зовсiм
дурнуватим, наче й розум од нього забiг ще далi за Днiпро, нiж бiгав
недавно язик.
- Ну, гаразд, золото й срiбло в тебе не в цiнi, - сурмив у калинову
сурмоньку дiд Гордiй. Видлубав iз свого скарбу iржаву монету з малюнком
якогось бородатого царя в коронi. - А за цi грошi що в тебе можна купити?
Солi? Гасу?
- Такими грошима, дiду, розплачувались пiвтисячi рокiв тому! Отодi б ви