"квген Гуцало. Княжа гора (Укр.)" - читать интересную книгу автора

Ось твiй ┐де,
Розмай-коса,
Потеряй-краса,
Горiховий цвiт,
Що зав'язав свiт...

Якогось лiтнього дня вiтрець iз Княжо┐ гори долина║ до хати, пестить
тво┐ щоки, куйовдить ласкавою долонею й так розкостриченого чуба ьа
головi, бере тебе за руку - й веде. Дола║ш городьбу, вже ти на кам'янистiй
стежцi, яку рушником простелена мiж бузини, гаптовано┐ гронами недоспiлих
ягiд, уже за бузиною - горiшина й терен кущаться, уже глiд i калина тут
хороводять, уже дикi черешнi i дикi яблунi, й чим тут тiльки не пахне!
Пахощi густiшають, дурманять, забивають памороки, й душа вiд них завмира║,
п'янi║, хмелi║, i хочеться затиснути пальцями носа, доб не запаморочило.
Помiж розлогого гiлля перелiтають пташки, i в хащах птахи наче iнакшi, нiж
у селi, а барвистi пера на крилах i на грудях такi, що бiльш нiде й не
побачиш, i музика ┐хнього щебету така, що нiде й не почу║ш. Оберта║шся з
петлясто┐ стежки назад - ген вдднi║ в долинi i в яру бiле село, хати
пливуть вiтрильниками помiж тополь i верб, ген школа блиска║ вiкнами а
бiля школи вервечаться дiти у якiйсь грi. Але вiтрець пiдганя║ тебе, й
тут, вище, вiн уже не вiтрець, а вiтер, вiн подужчав, та, либонь, iще
дужчий там, ген угорi, куди веде стежка, куди кортить дiстатись, щоб
нарештi таки здибатися з вiтром iз Княжо┐ гори, з тим вiтзом, про який
казала мати. Стежка в'║ться попiд крутим схилом, у дубах та грабах,
в'║ться понад урвищем, яке дедалi глибша║, запада║ в пiвморок, який
густiша║ иа днi урвища, й коли на схилi луна║ передзвiн птахiв, тз з
глухоманi урвища лиш чуються шерехи-зiтхання, наче там зiтхають чи┐сь
заблуканi душi. Й далi бiльше денне свiтло оберта║ться на якусь зелену
плямисту темряву, що затоплю║ урвище й лiс на схилi гори, небо за верхами
дерев озива║ться громом, що гуде далеким басовитим джмелем, першi краплi
розбиваються об густе листя, потiм бiльшi краплi твердими горiшками
провалюються крiзь листя, - й раптом рясна злива рушиться на землю. Ген
тисячолiтнiй дуб над стежкою сiрi║ в стовбурi дуплавиною завбiльшки в
людський зрiст, i ти притьмом хова║шся вiд грози в затишнiй дуплавинi,
виглядаючи меткоокою бiлкою в свiт бурi, яка ще не осатанiла, та скоро
осатанi║, бо вже не лл║, а перiщить, бо вже грiм навiть не iрже в небесах,
а реве табуном схарапуджених коней, бо блискавки пропалюють у небесах
страшнi розверстi яри, i з тих розверстих небесних ярiв пада║ додолу
хвилями мертве свiтло, яке щойно було буйним, ревучим, несамовитим. Бризки
залiтають у дуплавину, яка прихистила в бурю, й тобi зда║ться, що зрiсся з
дубом, i, чуючи шелест i сплески його гiлля, бачиш самого себе дубом, що
росте з землi в небо, що ось зараз сто┐ть грудьми проти бурi, змагаючи
блискавки й грiм! Тво║ корiння дужими потоками проллялось у земну твердь,
ти чу║ш Княжу гору через крону, кореневища, через цю чутливу
крону-кореневище ти загляда║ш у морок гори, який тобi близький i не
страшний, як не страшна й та мокра пташка, котра з виру грози вже мало не
влетiла в дуплавину, та в останню хвилину сво┐ми порскими очима наче аж
ударилась об пахкий жар тво┐х очей, - й знову ринула у вир грози; як не
страшний тобi й той слизький вуж, який ген-ген помiж кущiв малини переповз