"квген Гуцало. Княжа гора (Укр.)" - читать интересную книгу автора

в нiч.
Кiнь переступав ногами, вухами пряв, а ┐┐ судженому
Семеновi-будьоннiвцю вiдняло мову.
- Ти гнiва║шся? Чи заснув, Семене?
Мабуть, заснув iз утоми - це ж стiльки клопотiв йому в сiльрадi та поза
сiльрадою! - бо погойдувався, як очеретина погойду║ться у водi, i плечi
його опали.
- Ось я тебе розбуджу, Семене... Сходь iз коня, Семене, пiдемо до хати,
вми║шся криничною водою, повечеря║ш, бiлу постiль тобi постелю... Чом же
ти з коня не сходиш, Семене?.. Хто твого коня, Семене, припнув до ворiт?..
Хто тебе до коня гудзами прив'язав, Семене?.. Горенько, та що ж це таке,
бiда яка, горенько... А-а-а!.. Де ж твоя голова, Семене, де ж ти голову
загубив?..
I дерев'янiючи тiлом, i чуючи, як волосся заворушилось на потилицi, як
очi гострим болем рвуться з очниць, зойкнула в нiч - спершу тоненьким
лементом, а далi не людським, а вовчим протяжним скриком, i той звiрячий
скрик Онисi впав у хащi лiсовi на Княжiй горi, лiс вiдповiв луною, вороний
кiнь гойднув гривастою ши║ю, наче вершника свого намагаючись скинути, чи
силкувався з розпачу дiстати загнузданою мордою до серпа молодого мiсяця в
небi...

Крикнули лебедi на водi -
Заржали кониченьки на станi,
Били чолом за двором,
Придавили рученьки за столом...

Вiдв'язала неживими руками вороного вiд ворiт, вела дорогою помiж
осiннiх смутних верб, а зуби видзвонювали зернами слiв, наче на морозi.
- Семене рiдний, чи думала я, чи гадала, що отак нинi вертатимешся вiд
мене?.. Це ж тi┐ ворiженьки-дуки, що ти в них землю вiдняв... А
ворiженькам-дукам теж голiв не зносити, теж не набутись на свiтi бiлому.
Шарудiло опале листя, а лiсова гущавiнь Княжо┐ гори мовчала грiзно,
мовби до пори до часу тамувала невимовний бiль у грудях.
- Де ж твоя кохана голiвонька, Семене?.. А ми ж побратись мали за
тиждень цi║┐ осенi, таке в нас весiлля, такi в нас пiснi...
Ой на горi полуцвiтки процвiтають,
Усю гору кам'яницю устилають...
- Таки знайду твою голiвоньку, з голiвонькою весiлля справлю...
Ой, той журливий похiд через Княжу гору судився, мабуть, тiльки Онисi
Гайдаржi з твого села, бiльше нiкому не судився.
I як тiльки вона здолала тодi морок ночi на Княжiй горi?..
З тих пiр де тiльки не шукала, де тiльки не видивляла голiвоньку свого
судженого - в полях i байраках, у шелюгах коло Днiпра, в лугах весняних, у
зимових заметах, у лiсових хащах на Княжiй горi! Отак все життя шукала й
ще збира║ться сто лiт прожити, аби знайти, аби весiлля справити iз коханою
голiвонькою, а коли Онися весiлля справить iз коханою голiвонькою свого
судженого, тодi й переставлятись можна.
Ось тiльки очi плачуть, сльозяться весь час, а якби очi. не плакали,
якби не сльозилися, то вже б i знайшла, десь та голiвонька чека║ не
дочека║ться на стару дiвчину Онисю...