"квген Гуцало. Княжа гора (Укр.)" - читать интересную книгу автора

по стежцi, наче то грубий сирицевий батiг позвивався, як не страшний тобi
отой шелест-виляск у заростях, наче там iз чотирьох ратиць раптом
зiрвалася-скочила якась звiрина та й гайнула в гущавiнь лiсу i в гущавiнь
грози. Бо й справдi, чого боятись, коли ти обернувся на дуба, що росте з
землi у небо, ║днаючи землю та небо корiнням та гiллям, стовбуром, руками
й ногами, передзвоном серця i шелестом листя, зеленою пiснею зодягнених у
капелюшки жолудiв i краплистою пiснею, що проросла з уст, що невiдомо де й
закiнчилась - чи в тво┐й душi, чи в душi дуба, якi немов стали однi║ю
душею, а вона ж бо ще й ║ душею Княжо┐ гори!.. Зрештою, полум'я грози
пригаса║, блискавки вимерхли, й тiльки лиш грiм озива║ться звiдти, з
вершини, до яко┐ ти не дiстався, грiм наче посварю║ться за твою втечу з
хати, що ти намислив зустрiтися з вiтром, грiм наче застерiга║ на майбутн║
вiд таких походiв на Княжу гору. Вилазиш iз дуплавини - й наче
роздвою║шся, переставши вiдчувати на собi i в собi могутнього дуба, i,
либонь, так само дуб жалi║ за тобою, ген як сумно перебалаку║ться листям,
що ти вiддаля║шся, спускаючись мокрою стежкою назад у село, й дуб услiд за
тобою простяга║ гiлля, наче хоче затримати й вернути в родиннi обiйми, у
шелест ┐хнiй.
А пiсля ураганно┐ вiтряно┐ бурi натрощило гiлля не тiльки на горi, а й
у селi, з сiльради сказали, аби трощене гiлля з обiйсть повиносили на
дорогу, поскладали пiд загорожами. А ще - поспилювати чи позрубувати
дерева, коли близько бiля електромережi, бо цi║ю бурею нако║но лиха, то
нащо чекати ┐┐ в гостi вдруге, рубайте чи ясен, чи клен, чи акацiю, коли
можуть завадити електромережi.
Так цiкаво бiгалось по селу - там солом'яну стрiху здерло з хлiва, i
хлiв блима║ кроквами-латами, наче велика рибина свiтить бiлими кiстками, з
яких обсмоктано м'ясо; там грозою повидушувало скло у вiкнах, i жива хата
дивиться темними бiльмами, в яких нi летюча ластiвка не вiдобража║ться, нi
груша з двору, нi хмара з неба; там город витолочено так, наче на городi
телесу-валась череда; там iз ями витягують мотузками перiсту корiвчину, бо
вiтер загнав у яму, добре, нiг не поламала, але ж спробуй i витягни з ями!
Хоч буря вщухла, а хлоп'ячу ватагу вашу наче вiтром ганяло.
Зелений автомобiль, завбiльшки з сiрникову коробку, спинився перед
вашою хлоп'ячою ватагою, немовби у хвилю вдарився. З автомобiля -
сiрниково┐ коробочки не так висiв, як вилущився з острiшкуватими бровами
дядько на протезi й на милицях i, обважнiвши крутими плечима, очiкував на
вас.
Якийсь такий був цей дядько, немов його покалiчила недавня ураганна
буря, що плюндрувала сади, городи й лiс. Зачудованi й настороженi, ви
поспинялись вiддалiк. Тодi незнайомий дядько заклав до рота пальцi й
свиснув грiзно, мовби ляснув гарапником по мокрiй травi.
- А ходiть-но сюди! - ревнув басюрою. Й коли наблизились, уже зовсiм
лагiдно поспитав: - Тутешнi чи зальотнi горобцi? З Княжо┐ гори?
- Ми не зальотнi, ми з Княжо┐...
- Та видно, що з Княжо┐, - засмiявся дядько, здаючись уже зовсiм не
страшним, хоч порубаний та посiчений. - Ви мене зна║те?
- Нi...
- Та мене весь бiлий свiт зна║! Ви мовчали, набравши води в роти, а
дядько у вашому гуртi стояв на милицях, наче обламана брила.
- А ви суницi збира║те в лiсi? Чи опеньки?