"квген Гуцало. Княжа гора (Укр.)" - читать интересную книгу автора

розчинено - вiльно пташцi влетiти, вiльно хлюпнути леготу, вiльно
подорожньому вступити...

Заграно, забубнено, бояри побуджено -
Встаньте, бояри, встаньте,
Коники посiдлайте, самi убирайтесь,
Бо при┐демо ранком попiд високим замком,
Будемо замки ламати, Марусину дiставати...

Ото бабi Килинi завше спiва║ться цi║┐ пiснi, коли веде тебе за руку
повз оту барвiнкововiконну хатку пiд шатристим ясеном. Вiта║ться зi
старенькою, як сама, зiгнутою колесом Онисею Гайдаржею, що виходить iз
хатини до ворiт, i снують вони, давнi товаришки, тиху розмову, та,
зда║ться, переблискують у ┐хнiй мовi нитки срiбнi та золотi, нитки бiлi та
чорнi, а також зеленi й червонi. Дво║ сiрих оченят сидять у пiдбрiв'┐ в
сиво┐ Гайдаржi, колесом зiгнуто┐, i тремтить в очах по росi-сльозинi.
Завжди в очах дзеркальна роса - хай весна, хай осiнь, хай зима.
Хай весна, хай осiнь, хай зима, а баба Килина з товаришкою Онисею
Гайдаржею снують i снують барвистi нитки балачок, а з тих балачок
пророста║ зелен-рута ┐хнього вiдлетiлого колись життя, в яке тобi,
зда║ться, не прозирнути, але все ж прозира║ш, бо такi в ┐хнiх бесiдах
нитки чародiйнi, що тчуть i тчуть живе минуле...
У садочку двi квiточки
На свiтаннi були
Та горiлочку пили,
За малую та часиночку
Найшли собi родиночку...
А того вишневого осiннього вечора, далекого-предалекого, кiнь вороний
ступав через заграви, якими палахкотiв лiс на Княжiй горi, ступав кiнь
вороний через застиглi жовто-багрянi вихори дерев i кущiв, по розiллятому
полум'┐ прижухло┐ трави та зiв'ялого листя, ступав кiнь вороний через
шерехи та жаскi скрики падолисту. Скiльки разiв кiнь вороний ходив цi║ю
дорогою - хай то нiч тупоока, мов сова, хай то досвiток полохливий, мов
полiт крижня над Днiпром! - отож знав цю дорогу кожним сво┐м пiдкованим
копитом, кожною чутливою жилкою, але харапудився й похоркував. Чи не тих
боявся людських тiней, то в шестеро корчуватих рук вели його за вузди?
Вивели вороного з лiсу на подiл Княжо┐ гори вже смерком, коли темрява
виросла густими коноплями, вивели якраз до обнесеного воронням обiйстя,
прив'язали коня до ворiт, розтанули в мороцi ночi, а вороний вузди зубами
гризе, а вороний важко присiда║, наче з ляку, що дорога пiд ним
розсядеться ось-ось.
I поверталась поночi Онися додому, навiдувалась до родичiв у сусiдн║
село, вже й свою хату видно, а бiля ворiт угледiла коня вороного, й серцю
так терпко стало вiд радiсного болю. Вирвала з грудей голос, наче любистку
духмяного вирвала й аж до ворiт докинула:
- Семене коханий, чека║ш на мене!..
Бо як було не впiзнати коня, бо як було не впiзнати на конi ┐┐
судженого Семена-кавалериста, який отак щовечора навiдувався, якого й
сьогоднi чекала.
- А я забарилася, Семене! - любисток голосу свого дiвочого знову кинула