"квген Гуцало. Княжа гора (Укр.)" - читать интересную книгу автора

рябою рядниною, де латками воронового крила лиснi║ чорнозем, де жовтi║
суглинок, де вирваними з лисячо┐ спини рудими жужмами свiтиться глина, де
слизько зблиску║ глевкий глей, де застиглими струменями врiзнобiч
порскнуло мiлким попелястим пiском. А на межi, яка швидше скида║ться на
городьбу, в полинi й лободi навалено всякого штурпаччя й камiняччя, що за
багато рокiв викопано на городi, а ще всiляке костомаччя - спробуй утям,
чи║ то костомаччя, з яких бачених чи небачених звiрiв, коли тим
костомаччям так i пре з землi, хоч копай ти ┐┐ весною, хоч копай ти ┐┐
восени, а костомаччя не щеза║, наче земля родить не тiльки картоплею та
соняшниками, а й жовтим та бiлим костомаччям, еге ж, наче десь там у
темному ┐┐ глибу народжуються звiрi, там живуть, там помирають, а вже на
бiлий свiт приходять ось таким костомаччям, що городь-бою вляглось на
городнiй межi. А ще в тiй городьбi й кутасте камiння, яке чи в землi саме
натесалось, бо ж земля таки вмi║ й тесати, чи в якихось древнiх печерах
його колись натесано й розгублено повсюдно, - ось дiд Гордiй, баба Килина
й ти з матiр'ю знаходили й знаходите повсякчас, скида║те на межу, бо ж
куди його поскида║ш. А ще помiж каменiв i кiсток якого залiзяччя тiльки
нема║, й не зовсiм спите iржею: уламки всяко┐ потрощено┐ збро┐, рваний
метал осколкiв, якiсь снаряди, якiсь патрони, якiсь мiни-тарелi, якiсь
бойовi замки iз зотлiлими пружинами, якiсь стволи, якiсь ободи залiзнi -
земля не переставала й не переста║ плодоносити цим брухтом, вивергаючи
його зi свого лона, й хто вiда║, скiльки його ще зосталось у темному
глибу, де минулi вiки не сплять, а зiбрались у гурт i посилають у бiлий
свiт сво┐ дарунки... В якому сво║му дитячому вiцi ти станеш на городнiй
межi, на цiй городьбi, пориваючись поглядом i душею на Княжу гору, що
затуля║ крайнебо так, як мати затуля║ вiд сонця долонею чоло, а городьба
не пуска║, вчепилась нездоланною силою. Княжа гора перед очима - немов
картина, яку хочеш побачити зблизька, - й остерiга║шся, бо не тiльки
загадковiстю вi║ вiд не┐, а страхом, що шпильками протика║ груди, й хоч
сто┐ть лагiдний день, та з Княжо┐ гори немов обвалюються кам'янi громи, й
кам'яними громами обвалюються на твою пам'ять легенди й перекази, якi
доводилось чути про Княжу гору, а з тих билиць та небилиць перед зiр твiй
виходять вовки та ведмедi, хиже та мирне птаство, грабiжники та
розбiйники, половцi й татари, виходять духи нечистi, всяка лiсова
потороча, що бо┐ться денного свiтла й ча┐ться в глухих проваллях, а ще
дивовижнi лiсовi луни, якi ║ чи┐мись та║мничими голосами, але нiкому не
дано побачити, яким химерним дивовижам належать отi довгi та прозорi,
кришталевого дзвону лiсовi луни. Ти прагнеш опинитись помiж та║мниць
Княжо┐ гори, там, де твiй батько блука║ вiтром, де живе твiй батько-вiтер,
хочеш зустрiтися з ним, вiдчути вiтер на дотик обличчям i руками, почути
його прохолодний батькiвський шепiт, бо ма║ ж батько сказати сво┐й дитинi
якiсь добрi й такi потрiбнi слова шелесткою мовою вiтру, в тобi вiд
очiкування зустрiчi з батьком-вiтром аж бринить i мало не порветься якась
струна в ║ствi, - й ти чомусь не можеш полинути на Княжу гору, не можеш
вiдiрватись вiд городьби, ноги тво┐ в землю повростали, як повростали
картопля й соняхи, вишнi та яблунi. О батьку-вiтре з Княжо┐ гори, чи бачиш
ти свого сина отут, пiд горою?!
У подолi Княжо┐ гори сто┐ть шатристий ясен, мов богатир у лiтах, а пiд
шатристим ясеном хатка стара в iржаво-рудiй черепицi, наче в картатiй
хустинi, свiтяться вiкна блакитними барвiнками, сiнешнi дверi навстiж