"квген Гуцало. Княжа гора (Укр.)" - читать интересную книгу автора

не наспiли, поки без суду та слiдства не пострiляли всiх,
а в нас коня забрали з хазяйства, нам без коня - як без рук, а я в ту
веремiю кинувся, пiд сiдлом стояв прив'язаний до конов'язi, де завжди
коней в'язали бiля вiтряка, коли з помолом при┐жджали, ну я - за свого
коня, вже тiкаю з того побо┐ська, а батько-мати ще лишились, бо в них
овечi кожухи забрано, вони ще за овечими кожухами нипають, як отой у
свитцi за сво┐ми грiшми,
скочив я в сiдло, вдарив босими п'ятами по кiнських здухвинах - i на
Княжу гору, бо хто куди вiд вiтряка тiкав, а нашi сiльськi, що з худобою
чи кiньми, все бiльше на Княжу, боялись i нiмцiв, i гайдамакiв отих, уже я
в лiсi, в нетрях, аж тут сам себе лясь по лобi, ну, думаю, дурень який
молодий, хутчiй назад, поки не пiзно, назад на той кривавий ярмарок, бо як
запiзнишся, то добрi люди вiддячать - голову тобi знесуть,
лечу я з Княжо┐, вже й вiтряк, таке тирловисько на околицi, забитi
лежать урозкидь, i нiде нi душi живо┐, лиш гайвороння вихором i досi
в'║ться пiд хмарами, i засмiявся я з радостi, що пiд тополею сто┐ть
домовина, нiхто не взяв мою дубову сорочку, хоч усе тут гребли, от висадив
я той скарб на коня, бо ж знадобиться на хазяйствi людям, що споряджали
мене на тому похоронi, бо хiба в бурю настарчиш домовин, негоже
розкидатись,
i знову гайда на Княжу гору, в лiс, де ховались нашi вiд напастi лихо┐,
я в тiй домовинi й спати вкладався пiд зорями, сухо й затишно, звiрiв
нiяких уночi не боявся, бо який звiр чи нечистий дух вiдважиться
пiдступити, а мати з батьком ┐сти носили, поки я стерiг коня, слава богу,
переховався, а в селi ко┐лось тодi таке, що не розказати, бо карателi
прийшли карати, а кого покара║ш, коли порозбiгався народ пiсля такого
ярмарку, та однаково без бiди не обiйшлось,
отак мене колись несли цi║ю дорогою в дубовiй сорочцi, отак хоронили,
ха, в нас народ iз хороби розумний, ще не таку процесiю втне, аби ворога
обдурити й покарати, а я ось тепер пiшки скiльки ходжу там, де мене колись
на руках несли, трави збираю та сушу, як мiй батько збирав, як батька мого
батько збирав, а наш прадiд теж збирав у давнину, вiн козакiв лiкував на
Запорозькiй Сiчi, це в мене, сказати б, iще запорозьке вмiння,
дiд Гордiй розказу║, i гудуть над дiдом бджоли, бо такi в нього пахучi
цвiт i трави назбирано в торбинки, йде в ┐хнiй музицi, неподалiк iз
вiдчиненого вiкна якась весела жiнка смi║ться по радiо, смi║ться чи не на
всеньке село, бо що ┐й до дiдово┐ розповiдi, про┐жджа║ мимо автобус зi
снопом пасажирiв, чужих до дiдово┐ думи,
а тобi зда║ться, немов кряче те гайвороння, яке колись над вiтряком та
над кривавим ярмарком вихорилось, i ти покрадьки торка║шся незаправлено┐ в
штани дiдово┐ полотняно┐ сорочки, - чи то шука║ш у нього захисту, чи
самого дiда Гордiя хочеш захистити вiд чорного гайвороння,
й так ви йдете нерозривною вервечкою, дiд Гордiй у пахощах трав та
бджолах попереду, а ти позаду, теж у паморочливих пахощах та в густiй
музицi...


Власне, хоча Княжа гора й вигина║ ведмежу спину окрай села, почина║ться
вона в них одразу за садибою, за городом. Город немов розганявся пiд гору,
й забракло духу, захляв, перечепився об найближчi стрiмчаки, розпластався