"Катря Гриневичева. Шоломи в сонцi (Укр.)" - читать интересную книгу автора

з величавим Одiльоном i кюльфом на чолi, обома пiд мiру, як брати. За ними
тьмою чури й ватага одичiлих собак, нiби це був поворот iз повно┐ гульби,
не зi смертного поля...
За походом недобиткiв з пiснею торжества гнало гайвороння. Воно маяло
чорною плахтою крил над замком без даху, без князя. А ще далi, далi, у
рудих тiнях поранку, в червонiм попалi, що вiщував суховiй, чалапав на
довгохвостiй конинi латинський монах: може Цистерсiянин, бо в чорнiм
навершнику аж до брiв, а може Темплярi║ць - волокита, бо за бiлою вервою
крученою в узли на обох кiнцях висiв короткий меч. Та лице у нього - з
Польщi, помiтне доразу.
Сiрий чоловiк, гранчастий, перконосий, пас ошалiлими з хижого вiтхнення
очима гладкий як шиба чорнозем, зелений вiд борiв, пахучий медом та
запишаний хлiбами - ростом в людину... Чужинець хмелiв iз насолоди i видно
було, як втiха несла вперед монаха й його вороного. Захожий скермувався у
бiчну вулицю Галича, найближчу до ляцьких ворiт: у Богни зi Сандомира,
Навойково┐ бояринi зупинився...


- Савиця?
- А, боярине?
Рудий наймит пiдбiг i взяв гнуздечку з рук молодого юнака. На юнаковi
була кирея, лямована беберяном, шапка з дорогою кичкою косилася на
пiдголенiй, з чорним чубом, головi. Сухе, смагле обличчя з дуже зоркими,
нiби львиними, очима носило слiди лицарських трудiв, - воно було тепер
огiрчене болем.
Юнак йшов живо навперейми отцю Варлааму.
- Юра Коливанович! - пронiс старець блiдими губами.
- Той сам, ледве живий! Останний з княжого почоту, очевидець...
Вказав деревище, поставлене перед вiкнами гридниць, - його накрила
раменами непритомна з розпуки княгиня. Вона плакала проти неба пiв-спiвом,
пiв-мовою, голосiнням вдовиць, старим, як вихор i зорi.
- А моя ж ти дружинойко, а мiй же ж ти сивий голубойку! Хто нас тепер
на дорогу виведе? Пораднику мiй солодкий та любий! На кого ти нас
вiдказав?
Била чолом у смертну скриню i довгi пальцi розпинала на нiй - як на
струнах гуслi. Скиглiла чайкою:
- Впадьте на мене, закутайте мене ви, лiси темнi, дiброви, Бескиде...
Монах справив ходу в напрямi сво║┐ келi┐ на вежi, за ним молодець,
темний, гей смерека вiд дорiг у сонцi. Дверi заперлися глухо за ними та за
┐х розмовою.
Змiст ┐┐ був короткий: один, однiський раз князь слухав пiд нiч спiву
перебендь, мiсто в мовчанню продумати завтра, коли обходив чати, одну
упустив iз ока, - та один раз поклав меч у ногах, мiсто покласти його в
узголов'я...
Передзвонили запiзнену заутренню, але старець за гiрким оповiданням
гостя не чув нiчого.
Олюшi, Держкового одинака не було.