"Катря Гриневичева. Шоломи в сонцi (Укр.)" - читать интересную книгу автора

III. "ПОЧИТАНIк"

"к у мене воркун дома
На мою головоньку..."
(з нар. пiсень)

Постро║ний у вишнях i горiшинi двiр Ясининого батька Глiба Словита
лежав на окра┐нах запустiлого пiдгороддя. Побудований був iз чорного дуба,
з могутних цiлякiв, укритий соломою й укрiплений огорожею з кам'яних
гранiв, як коли монастир. Верх старого муру срiблився полин та шевелiла з
вiтром висока жалива.
Спiзненi прохожi минали Глiбове житло прискореною ходою: мiсце було
непривiтне, а господар пiд княжим гнiвом.
Навiть у водохрещi, коли ходили зi щедрiвками церковнi люди, а
задушники переодягалися волхвами, розсипанi по Галичi за милостинею, дiм
Словита був замкнений довкруги, як темниця.
Даремно вигукували на дорозi:
осподар з хати, а ми до хати,
пдем газдиньку розпитувати -
Чого у тебе чорнi оченька?
То вiд ноченьки, колядниченьку...
Там нiхто не спiвав про милосердного Спаса, що окутаний у бiлi ризи,
жалi║ при кутi грiшний свiт i про те, як Мати Божа просить його словами -
музикою:
- Сину мiй, сину, устань на нiжки,
Ой озми ключi тай бо пекольнi,
Вiдчини дверi душам скорбящим...
Три роки минуло якраз: з гiр - погiр'я полилися веснянi води,
сповенилися рiки рiвно з берегами i жайворонки падали по скибах услiд
плугатарям, коли Словит ви┐хав нiччю зi свойого двора з одним тiльки чурою
- i пропав як дим. За смертельне побиття конюха князь велiв покарати
боярина-гординю дошкульними карами, прилюдною ганьбою i Словит лютий, як
рись, що попав у пастку i рве криваве тiло на волю, в одних рубах вискочив
iз княжих рук.
Говорили голосно, що у кракiвського владики в почестях великих сiв...
Це був час, коли Роман двигнув похiд у допомогу вiзантiйському царю
Олексiю Ангелу в його боротьбi з Болгарами. На розпучливий зазив друга вiн
злетiв туди як грiм верх розгойдано┐ далини, а вслiд за ним погнали лави
полкiв, чорних вiд залiза, закосичених омелою, твердих як турiй рiг i
брали кривавим кiнцем копiя все, що можна добути веселим людським
хотiнням.
А далi, вслiд оцьому грiзному здвиговi, що димував на обрiю як очерет
гнаний вiтром, текли на дерзких конях, на бiлих лискавках колесниць
найлiпшi спiвцi, що ┐х видало лоно епохи, сiль землi i народу, свiдки
поривiв, яким не було рiвнi, учасники хвиль найзухвалiших пiд сонцем. Вони
то серед розхристаного крику стрикусiв та хитрого плачу шереширiв
передавали вiчним струнам гуслi хвалу руського меча, ║диного на свiтi.
Гомонiла цими пiснями золотобанна Вiзантiя, здвигали з дива плечима
сивi фiорди пiвночi, Гаральдова колиска, кивали головами нiмецькi герцюки
i ходором ходила земля ракоушська, штирська...