"Катря Гриневичева. Шоломи в сонцi (Укр.)" - читать интересную книгу автора

у руду свитку, жовтi, мосяжним дротом зшитi чобiтки, клобушок, тичений
павою, а тодi подала княжому первенцю мечик iз срiбла, дар батька. Хлопчик
суятився, нiби той зяблик на зорi, й гомонiв щораз:
- А роги грають, Ясине?
Рiшуче личко з владними губками й жмутом чорного волосся, опущеним на
чоло, як у батька, вражало бистротою. Карi ж очi смiялися купками iскор,
як зорi.
Так, роги грали. Iржання коней, дикi оклики Караколпакiв, що йшли з
князем у похiд за грошi, зливалися в гамiр, нестерпний для уха.
Сухий нiби стружина, колишний Днiстровий печерак, старий духовник
Романiв зiйшов iз сво║┐ вежi. Бiлоголовий, з розп'яттям у тремкiй руцi,
закутаний в брунатну волосяницю, вiн станув осторонь замкових поселян i,
опертий на високий посох, ждав. Тiльки слабий рум'янець на щоках старця
зраджував душевне зусилля.
Якраз з брязкотом тяжких ланцюгiв осунувся зводжений мiст i завальнi
дубовi ворота, кованi мiддю, як щити велетнiв, вiдкрилися настяж.
Стало видно далеко униз на пологий шлях, де нiби лiс, столочений наглою
бурею, товпилися ватаги людей.
Вони волiклися на виснажених конях, на возах, закинених лахмiттям
стягiв, шатрiв, дружинного статку...
Обривками висiла з плiч парча дорогих кирей, криваво блимав золотий
басаман. Верх колiсниць, навантажених високо, валялися мiдянi кольчуги,
повигинанi вiд ударiв копiя, критi лускою нагрудники, щити, обтягненi
червоним лосячим ременем...
В кiнцi, серед чорно┐ купи пiхотинцiв, ┐хали вози з тяжко раненими, що
повертали до гнiзд.
Перед самими ворiтьми замку товпа розпалася надво║ й дала дорогу саням,
запряженим у сивi воли. Замерехтiло деревище, заслонене паполомою, блиск
як нiж пронизав серця.
Почерез смертну ткань кинено княжу шубу з горностаю, а поверх шуби
могутний меч Романiв з рум'яним свiтлом на смертоноснiм заломi вiстря, з
тим опуким кривавником на рукоятi, що жеврiв, як душа збро┐...
Мiст загудiв глухо пiд жалiбною отсею колiсницею i тодi з уст видцiв
вирвався зойк, якому рiвного не чула галицька земля.
А княгиня розсипувала у поривi розпуки сво┐ сяйливi покраси та обнявши
голову руками бiгла з лопотом тяжких зелених риз...
Преподобний Варлаам не бачив нiкого, тiльки одно зловiще видиво
останно┐ домiвки, намiчено┐ чорним, трираменним хрестом.
О, люта правдо! Пiд паполомою, в убогiм деревищi зi слiдами дощiв i
придорожного пилу, лежав Роман, однодержець земель вiд Днiпра й Дунаю, до
Карпат. На його високе чоло, протяте ворожим залiзом, спадали по-давньому
струйки чорного волосся й на свитi, крашенiй ясним золотом, зцiпенiла
кров.
Де ж слова, що двигнули б зi сну стократ ласкаве сонце народу? Невже ж
нiколи бiльше не замерехтять свiтла панагiй на груди витязя й нiколи з сих
мiцно запертих уст не вилетить крилатий оклик:
- На прю!
Нiмi були уста й велике серце не билося.
Захожi дружинники поза смертю княжого четара Гiльдебранда не мали
нiяких других витрат i тепер ┐хали збитою лавою, в повазi жалiбно┐ години,