"Катря Гриневичева. Шоломи в сонцi (Укр.)" - читать интересную книгу автора

Поки розмовляли про втрати у вiвцях вiд медведя, про ловецькi трофе┐ за
протяг останного року, медвежi шкiри, вiнець лося, вовчi лоби i дичi, та
вiяла тетеревiв, якими окрасили сво┐ хати, - когут пiшов по руках, димний,
кривавий ще внутрi... Хвиля i з пiрнатого красуня остала купка кiсток, якi
покладено на угол, на збiчний камiнь. I золотий перстень попав туди на
пам'ятку подi┐.
Тесля залив все те мiшаниною вапна й пiску, у якiй був розпущений
пшеничний клей, i замурував принос навiки.
А в свiтлицях гудiло вiд смiху й широких розмов, - служба доносювала
раз у раз жбани з питвом, миси з ┐дою, хтось кричав:
- Скоморохiв нам, - гудакiв!
Iнший вередував на весь свiт:
- Вино без гуслий не солодке!
Путята з Корелич гомонiв про сво┐ ходи з покiйним князем на канiвське
пограниччя, на половецькi степи, рябi вiд стад, вiд покрикiв сопiлки,
Шумавинський знова ж розповiдав у сотий раз про свою нестерпну журу, -
сини в нього мруть, задавка пiде, стисне, нема! Такi дiти, такi грубi!
Найстарший овечку вовковi з пащеки вихопив, дрюком вбив злодiя доразу...
Вiдай кум невiдповiдний, треба других, здалiших пiдшукувати! Вже й почерез
вiкно "продавали" дитину, не помогло...
Вiн просив iзп'яна когось там стрiчного повернути в його хату на рiк,
виручувати кума-недотепу, одиноке дитя при постригах пошанувати...
Кормильчич перетиснувся зараз же на порiг сумiжно┐ свiтлицi, звiдки
долiтав дзеркiт молодих голосiв, - вiн схрестив руки грудях i пас
нерухливими очима.
Збiчна гридня ходила ходором: боярська молодь на свiй одушевлений
спосiб вiддавала шану старим обичаям прадiдiв. Смiх кружляв довкола
храмини, всячнi iгри з ┐х жартливою маскою, з веселiстю, iнодi дошкульною
як жалива, розбурхували серця.
Усмiх побiг по губах Славна: найшов.
Край отвертого вiкна, у бiлiй сукнi з лиснючою перiзкою сидiла Ясиня.
Русе ┐┐ волосся звабливо одягало дiвоцьке чiльце, обшите маргерiтом. Вона
вiдкинула голову взад, червонi уста пашiли солодко, темна синява очей
свiтила, мов емаль.
Якраз по гладкiм масивi тисового стола побiгла золотими стрiлами
курнява малих сонць, що зачеркали змiнчивi перехрестя, нiби дороги
людських судьб. Се покотили "перстенець", десяток ┐х з рiжних рук, навгад.
Метнулися юнаки здоганяти кружальця посеред лету, роздумувати, чи┐?
Осторонь Ясинi стояв Юра Коливанович, дуже блiдий. Криваве "вчера"
заслонив вiд нього чудовий дурман хвилi. Жива пантомiна гри, золотi огнi,
що жеврiли з рук до рук у пiдскоках та перевертах, здавалися йому казкою,
в якiй спiва║ вiчна радiсть.
То Юра, що прийшов недавно з-пiд самих брам смерти, хотiв не раз питати
в Ясинi, стихло┐ нагло, як небо пiд прихiд Ярила:
- Ти ж це, направду, словечко мо║ вiрне║?
Жалiбнотемна блакить дiвочих очей зверталася i'д ньому з тiни вiй:
- Хто ж би, Юро, хрещатий барвiнку?
Тут зажузжав, прикотився здалеку до Юри перстенець з iзмарагдом, ходив
хвилю райдугою, скочив стрiмголов. Юнак накрив його жменею, а тодi пiдняв
проти свiчi на висоту полумiни.