"Катря Гриневичева. Шоломи в сонцi (Укр.)" - читать интересную книгу автора

XI. ЗАВ'ЯЗИНИ

"Ой заплачеш моя матнi,
В недiлю раненько
Як не буде кому встати
Хатоньку замести"... "
(з нар. пiсень)

Глiб Словит ставляв нову хату на спохиллях виноградника, лицем до
полудня. Трапився Йона печерак: зайшов колись там случайно на обiйстя
мабуть у невгасимiй жаждi картати промахи, злобу i грiх. Вiн прожогом
доглянув боярина, як роздiлював ласки промiж тiчню кровожадних собак. Поли
опанчi i сипкий чупер Словита лопотiли червоно з поранним вiтром...
Вельможа повернув на Йону студене око i вчинив рух, вiд якого пси
пiдняли сторожко островухi голови, - ждали ще, - а тодi рванули вперед.
Йона замахав руками вiд грози i кричав щосили:
- Нехай буде твiй двiр пустий, а в хатi тво┐й нiкого живого!
Тут допав вiн ворiт i з дзвоном залiззя вдарив засовами позад себе.
З це┐ пори думки Словита не мали спокою: вони повторювали оклик
скитальця, як пустка повторю║ ехо. Проклонiв Словит люто боявся, - рiшив
перехитрити Йону. Стару хату слiд було обернути на стебник, медушу, а
самому ставити осторонь i в другому напрямi нову хату, до яко┐ зловiще
побажання не мало б приступу...
Стукнув оце й день зав'язин, юрба людей з всяким робiтницьким знаряддям
трудилася з самого ранку вокруг пiдвалин з гiрського вапняка, глибоко
впертого у землю.
Он - де газда - боярин, у сiрiм таламанi, в кiсках на розшиттю,
простоволосий, ремiнь на три спряжки, звенигородський...
Вечерiло, - вiн стояв саме проти утла пiдвалин, духовi землi вклонявся,
а тесля, грубов'язий велетень у згрiбних лудах з домашного прядива подавав
господарю когута зi золотим перстенем на ши┐.
Понад виноградник привiялася хмарка, когут запiяв з усiх радiсних сил i
в цю мить нiж теслi прорiзав йому горло доразу. Пiд ошалiлий трепет крил
стала чурiти кров на кожний гран каменю, нарiжний, - струя темно багрила
камiнь пiд принос землi, споконвiчнiй даровальницi.
Тепер боярин поклав на кожний угол розрiзаний на четверо срiбний грiш,
чорне овече руно й барвiнок, а далi пiдняв бурдюк, що стояв обiч хворосту
пiд ватру, i лив вино на камiнь, на кров. А там ватра спалахкотiла високо,
й жертвенна птиця обдерта з пiр'я та чиста унутрi, перкотiла вбита на
залiзний дрючок у власному товщi, у курнiй смазi.
Поплила пiсня пiд саме небо, - люди рубали протеси, затесували кiлля,
лупали камiнь, як сир.
Саме Кормильчич минав новосiлля на конi, як змiй, - хотiв цiльнути
попри хату полегки, та Словит плескав у руки звисока назустрiч свойому
любимцю, та божився хриплими окликами, що нiякого про┐здного не пустить у
таку хвилю... Вiн пiдходив всп'ять до ┐здця, - берiг свою тiнь, щоби
хто-небудь iз робiтникiв у розгарi працi не замурував ┐┐ на пiдвалинах, як
нову, зловiщу примiту...