"Катря Гриневичева. Шоломи в сонцi (Укр.)" - читать интересную книгу автора

шум десь з глибин, нiби лiсу в негоду.
Спотикнувся вiд вражiння i в цю мить перед ним тисяччю iскор запалали
зорi.
Вийшов на гiрське узбiччя, засiяне квiтками, i протер очi обiруч, як
цей, що встав iз домовини:
- Опiр!
Перед ним колихалася промiж береги зрум'янена нiччю рiка.


Тiлько досвiт кинув першу золоту стрiлу на Розп'яття з чорного дерева,
Добриня побачив iгумена в саду, на ранних молитвах. Вiн не спав видно з
розчарування й образи...
Аж тепер, хвиля перед ви┐здом, во║вода передав iгумену зловiщу новину
про поворот княжо┐ дружини - без князя, натякнув про цiль сво║┐ по┐здки i
просив провiдника до угорських ворiт.
Загуло в монастирi, як в улию...
Нiч захопила ┐х на Плiсцi, недалеко угорських хитарiв. Унизу. остали
лiсовi проходи, вiдомi задушниковi, як п'ять пальцiв його десницi, зелена
темiнь проглотила давно старовiцькi лiсовi ру┐ни, святi Дуби, почерканi
та║мними рiзами, оброслi п'ядуном жертвенники з каменю, подiбнi до
висохлих кирниць, ставники Свiтовида в тисячних подобах моху i кладовища
обiч...
Стало зябно. Затопили ватру, лягли, Дуж на сторожi.
Вiд несамовитого шуму листя й трiскоту сухого ломаччя сон дивно не
брався повiк во║води. Вiн встав, верг свiй зарукавник на стихлого
Скобейка, вдарив об рамена заков'язлими руками, поклав око на Дужа.
- Господине? - заговорив задушник i зам'явся.
- А? - скрикнув Добриня i вiдслонив з-пiд навислих пальцiв нерозгаданi
зiницi.
- Господине... - повторив Дуж нескоро, - чоловiк я препростий,
невигласок, лiсовий сиро┐д... Ви - дiло друге, зна║те багато такого, до
чого менi не сила пiдiйти...
Зупинився, проковтнув скупу слину, i зразу ж, iз зухвалим визовом кинув
у тьму слово наболiле й нецiкаве:
- Бо то тепер - волость без князя, хата без даху... Досi свобiдного
поселянина, безземельного чи з землею за довг закрiпляли в неволю, закупа,
як ось я, продавали за втiкачку у третi руки, довiчним слугою. Про рабiв i
казати нiчого! А тепер княгиня ме правити... Йдуть вiсти, що вона схильна
до нас, простолюддя... Кажiть, правда це, що писцi новi закони пишуть,
полекшi много?
В поглядi задушника була спрага, чоло вкрив пiт.
- Теж вигадав? - гучно прокричав вельможа. - Про державу рiч, щоби ┐┐
гайвороння не порозтягало по незахiдних мiсцях, а той... закони!
- Ось воно як... - уповiв Дуне про себе. - Волi не буде, полекшi не
потрiбнi? А для чого ж оця воля свiтить в менi нiби сонце, гра║ в усi, як
сопiлка, цвiте в оцi, гей барвiнок?
Смiявся вiтхненно, опертий об рогатину обiруч, i во║воду вкусив у серце
страх. Вiн ущух вiд нез'ясованого ще звиду горя... Тодi ж будьте знемiгся,
задрiмав i вснув твердосном, - та це тiлько тому, щоби промовчати визов.