"Катря Гриневичева. Шоломи в сонцi (Укр.)" - читать интересную книгу авторашум десь з глибин, нiби лiсу в негоду.
Спотикнувся вiд вражiння i в цю мить перед ним тисяччю iскор запалали зорi. Вийшов на гiрське узбiччя, засiяне квiтками, i протер очi обiруч, як цей, що встав iз домовини: - Опiр! Перед ним колихалася промiж береги зрум'янена нiччю рiка. Тiлько досвiт кинув першу золоту стрiлу на Розп'яття з чорного дерева, Добриня побачив iгумена в саду, на ранних молитвах. Вiн не спав видно з розчарування й образи... Аж тепер, хвиля перед ви┐здом, во║вода передав iгумену зловiщу новину про поворот княжо┐ дружини - без князя, натякнув про цiль сво║┐ по┐здки i просив провiдника до угорських ворiт. Загуло в монастирi, як в улию... Нiч захопила ┐х на Плiсцi, недалеко угорських хитарiв. Унизу. остали лiсовi проходи, вiдомi задушниковi, як п'ять пальцiв його десницi, зелена темiнь проглотила давно старовiцькi лiсовi ру┐ни, святi Дуби, почерканi та║мними рiзами, оброслi п'ядуном жертвенники з каменю, подiбнi до висохлих кирниць, ставники Свiтовида в тисячних подобах моху i кладовища обiч... Стало зябно. Затопили ватру, лягли, Дуж на сторожi. Вiд несамовитого шуму листя й трiскоту сухого ломаччя сон дивно не брався повiк во║води. Вiн встав, верг свiй зарукавник на стихлого - Господине? - заговорив задушник i зам'явся. - А? - скрикнув Добриня i вiдслонив з-пiд навислих пальцiв нерозгаданi зiницi. - Господине... - повторив Дуж нескоро, - чоловiк я препростий, невигласок, лiсовий сиро┐д... Ви - дiло друге, зна║те багато такого, до чого менi не сила пiдiйти... Зупинився, проковтнув скупу слину, i зразу ж, iз зухвалим визовом кинув у тьму слово наболiле й нецiкаве: - Бо то тепер - волость без князя, хата без даху... Досi свобiдного поселянина, безземельного чи з землею за довг закрiпляли в неволю, закупа, як ось я, продавали за втiкачку у третi руки, довiчним слугою. Про рабiв i казати нiчого! А тепер княгиня ме правити... Йдуть вiсти, що вона схильна до нас, простолюддя... Кажiть, правда це, що писцi новi закони пишуть, полекшi много? В поглядi задушника була спрага, чоло вкрив пiт. - Теж вигадав? - гучно прокричав вельможа. - Про державу рiч, щоби ┐┐ гайвороння не порозтягало по незахiдних мiсцях, а той... закони! - Ось воно як... - уповiв Дуне про себе. - Волi не буде, полекшi не потрiбнi? А для чого ж оця воля свiтить в менi нiби сонце, гра║ в усi, як сопiлка, цвiте в оцi, гей барвiнок? Смiявся вiтхненно, опертий об рогатину обiруч, i во║воду вкусив у серце страх. Вiн ущух вiд нез'ясованого ще звиду горя... Тодi ж будьте знемiгся, задрiмав i вснув твердосном, - та це тiлько тому, щоби промовчати визов. |
|
|