"Катря Гриневичева. Шоломи в сонцi (Укр.)" - читать интересную книгу автора

- Чи не цей з головою в полосатих веретах, як коптiйський жрець над
курильницею, або зебра, що ┐┐ я бачив у молодости мо┐й над Сал║фом?
- Вiн лiкар, фiльозоф i астрольог - строго пронiс iгумен. - З воздушних
явищ судьбу пророчить, з вiдносин чисел до себе долю вiщу║, демонiв на
поводах держить... З сiмома найвищими духами у царинi духа раз у рiк
пробува║...
- Звiдки ж виводиться рiд його? - ввiчливо поцiкавився Добриня й
позiхнув у наставлену долоню.
- Вiн натяка║, що з Iталi┐ перед костром втiк, довгi роки промiж всякi,
де не ║, монастирi, високого ума ради кочу║.. Вивчив мову Мефодiя i
Кирила, та все-таки помiтно, що чужинець.
- А може вiн просто мантiй? - розсiяно зворкотiв витязь, рад витягнути
кости на запашнiй мниськiй соломi.
З вагою, думками далеко, iгумен вiдповiв:
- Вiн хтось безконечно бiльше, во║водо.
- Значить, горлорiз?
Монах замахав обома руками як в обличчi богохульства i став ще блiдiший
вiд чару власних слiв, вiд шепоту просто в ухо Добринi:
- Вiн - вiчний скиталець, от що!
- Чудасiя! У Синевiдсько забрiв?
I тут Добриня вп'ялив в iгумена сво┐ полинялi очi з iскрою в глибинi,
хитав чубатою головою, як з доброго жарту.
- Я й сам спершу одержимим цього захожого рахував, - з його фудульним
говором, ворожбами з пiску та когутячих пер вiн здавався не при свому умi.
Та згодом один, другий вислiв спонукав мене до уваги. Це було так,
во║водо, наче я напився вина з амфори, що збереглася ще з часу Скифiв.
Завважте, що скажу: цей чоловiк не знати кiлько лiт прожив, земель
промiряв, горя й радости винiс. Все розсипом у нього, коли йде про час i
подi┐, - i це ║ так, нiби з гiрського шпилю в снiгах вiн глядить на марний
свiт унизу, байдуже йому рiчи i люди з ┐х малими нудьгами... I мова у
нього з висот, нiяково вiд не┐... Проте в науцi вiн олицетворений лад i
простота.
Помовчав i глядiв, як пiсля тихого дощу кра║вид прояснiв ще раз перед
нiччю пiд блiдорожевий посвiт перших зiр.
- У пустинi, - продовжав з насолодою, - збирав мiд до улия душi i
самоту лiсiв пив з молоком серни... Задля це┐ мудрости, якому нашому брату
за протяг одного життя не доводиться бути ситим, ми його в пошанi й
держимо...
Добриня простодушно кивав головою, хоч втомився був мiркуванням бiльше
крилатим, чим у тяжкости сво┐й був рад переносити. Оглядався за помiччю
собi, за Скобейком, та цей стояв ще у вiкнi трапезно┐ клiти на спочутливiй
розмовi з виклятим iконописцем. Час до часу долiтали Добриню слова лютих,
як ┐дь, скарг, Агатангелових:
- У Вiзантi┐ навiть кисть художника куди свобiднiша! На власнi очi
бачив я там Менольогiон, мальований для кесарiя Василiя II, чотириста
трицять мiнiятур, самi кипучi живою кров'ю студi┐ з природи, - подумайте!
Я б махнув з розпуки на небо i святцiв з ┐хнiми канонами краси, малював би
залюбки от хоч би дику свиню з золотою щеттю, як на нiй жене Фре┐р, вiчне
сонце, на зустрiч Фре┐...
Розваг Скобейка не було чути i годi було второпати, що вiн там думав