"Катря Гриневичева. Шоломи в сонцi (Укр.)" - читать интересную книгу автора - Чи не цей з головою в полосатих веретах, як коптiйський жрець над
курильницею, або зебра, що ┐┐ я бачив у молодости мо┐й над Сал║фом? - Вiн лiкар, фiльозоф i астрольог - строго пронiс iгумен. - З воздушних явищ судьбу пророчить, з вiдносин чисел до себе долю вiщу║, демонiв на поводах держить... З сiмома найвищими духами у царинi духа раз у рiк пробува║... - Звiдки ж виводиться рiд його? - ввiчливо поцiкавився Добриня й позiхнув у наставлену долоню. - Вiн натяка║, що з Iталi┐ перед костром втiк, довгi роки промiж всякi, де не ║, монастирi, високого ума ради кочу║.. Вивчив мову Мефодiя i Кирила, та все-таки помiтно, що чужинець. - А може вiн просто мантiй? - розсiяно зворкотiв витязь, рад витягнути кости на запашнiй мниськiй соломi. З вагою, думками далеко, iгумен вiдповiв: - Вiн хтось безконечно бiльше, во║водо. - Значить, горлорiз? Монах замахав обома руками як в обличчi богохульства i став ще блiдiший вiд чару власних слiв, вiд шепоту просто в ухо Добринi: - Вiн - вiчний скиталець, от що! - Чудасiя! У Синевiдсько забрiв? I тут Добриня вп'ялив в iгумена сво┐ полинялi очi з iскрою в глибинi, хитав чубатою головою, як з доброго жарту. - Я й сам спершу одержимим цього захожого рахував, - з його фудульним говором, ворожбами з пiску та когутячих пер вiн здавався не при свому умi. Та згодом один, другий вислiв спонукав мене до уваги. Це було так, Завважте, що скажу: цей чоловiк не знати кiлько лiт прожив, земель промiряв, горя й радости винiс. Все розсипом у нього, коли йде про час i подi┐, - i це ║ так, нiби з гiрського шпилю в снiгах вiн глядить на марний свiт унизу, байдуже йому рiчи i люди з ┐х малими нудьгами... I мова у нього з висот, нiяково вiд не┐... Проте в науцi вiн олицетворений лад i простота. Помовчав i глядiв, як пiсля тихого дощу кра║вид прояснiв ще раз перед нiччю пiд блiдорожевий посвiт перших зiр. - У пустинi, - продовжав з насолодою, - збирав мiд до улия душi i самоту лiсiв пив з молоком серни... Задля це┐ мудрости, якому нашому брату за протяг одного життя не доводиться бути ситим, ми його в пошанi й держимо... Добриня простодушно кивав головою, хоч втомився був мiркуванням бiльше крилатим, чим у тяжкости сво┐й був рад переносити. Оглядався за помiччю собi, за Скобейком, та цей стояв ще у вiкнi трапезно┐ клiти на спочутливiй розмовi з виклятим iконописцем. Час до часу долiтали Добриню слова лютих, як ┐дь, скарг, Агатангелових: - У Вiзантi┐ навiть кисть художника куди свобiднiша! На власнi очi бачив я там Менольогiон, мальований для кесарiя Василiя II, чотириста трицять мiнiятур, самi кипучi живою кров'ю студi┐ з природи, - подумайте! Я б махнув з розпуки на небо i святцiв з ┐хнiми канонами краси, малював би залюбки от хоч би дику свиню з золотою щеттю, як на нiй жене Фре┐р, вiчне сонце, на зустрiч Фре┐... Розваг Скобейка не було чути i годi було второпати, що вiн там думав |
|
|