"Катря Гриневичева. Шоломи в сонцi (Укр.)" - читать интересную книгу авторамертвотi, послужитися перспективою, пейзажем, чуттям, а може навiть пiти
на таку грiшну смiливiсть, щоби цей пейзаж брати просто з природи? Мiсяць минав саме, як за цю ║ресь сидiв ось тут на покаяннi. Став накрапати дробен дощ i гостi вiдчули з вдоволенням дах над головою i свiжу страву у простодушному гуртовi. Чтець Арсенiй, кучерявий як вихор, з очима, отiненими чорною, недiленою на перенiссю бровою, глянув звисока на мниську братiю, (стояв на ступенях промiж вiкна), переждав хвилю, аж стихло, а тодi постелив голосом, сповитим у свiтло, як мова арфи: - Юноша нiкий... живий блудно, iмi великое оусердiе ко пречистiй Дiвi Богородицi. Тому нiкогда путешествующу i гладну сущу, явися Пресвятая Богородиця, сладку йому пищу приносяща, одначе на блюдi нечистом: и рече ему, яждь. Он же отвiща: пища всячески приятна ║сть, но блюдо скверно, и того ради не могу ясти. Рече же Дiва: сице i молитви твоя, имиже оублажа║ши мя, прiятнi суть, но серце нечисто, того ради не благоволю в них. I от сего видiння юноша начат каятися i приятна бисть молитва его... Чтець зупинився, вкруг стала мовчанка. Кожний мимохiть глянув вглиб сво║┐ iстоти, - монахи сягали мовчки до мис i ломили хлiб. Хоч сумерк йно що нахилився, спалахнули нiби анфракс липовi скипи на свiтичi. Приглухий брат келейник згорблений дремливо, як Семен Стилiт, жбурляв прикороткi угарки в посуд з водою, поки в один раз iгумен не двигнувся понад всiх та не оповiстив грiмким зовом: - Любов Божiя i боязнь суда Його будет со всiми нами! Знялася мовчалива суятня, тихий ляск ходакiв i братiя виходила у хороми, вузькi, нiби переддвер'я раю, сама, як сонмище святих зi старогрецько┐ iкони. ; - туга людини, перед якою розгорта║ться звид далеких дорiг, наводила йому на ум обиди давно розсипанi в порох, манила оплакувати якiсь калиновi мости життя, банувати за годинами, у яких серце билося найвище, за мiсцями, де ярився лицарський гнiв i шумiла над шеломами в сонцi золотопера слава. Йому хотiлося кликнути великим зовом, дарма, що посеред святих стiн монастиря: - Гуслю, а живо! У той раз зринув з-поза плiч хороводу могутнiй обрис ще одного мниського гостя, що куняв досi осiбняком: Добриня захопив оком пругастий арабський виссон, який закутував когось то так цупко, що цей здавався, бути вiд чуба до п'ят у повiйках, як маг. Тiнь дивогляда облетiла в ломаних лiнiях стелину i вкрила собою мовчазний хоровiд, що ступав одинцем повз кованi дверi. Добриня поспiшив ласим зором за отсим раменем, простертим верх голов, пробо║м, i вiтер споминiв розгойдав думки во║води. Вiн з'ясував неймовiрну рiч, що великан, прилiплений у сутолоцi до кедрово┐ дошки одвiрка, йому не чужий, а рух, яким вiн стрибнув iз свiтла у тьму, - "той сам". I Добриня подався вперед вiд нагло┐ постанови, - ще мить i вiн викине з себе оце важке слово, нарештi! Але вже iгумен брав його пiд руку, вiв на привiтне, плетивом дрiбних рож заснуте пiдсiння, звiдки видно було сад iз завiшеним в блакитi нароженьком, говорив: - Хочете? Поведу вас до келi┐ захожих, де зупинився оден знатний свiтовий проходимець... Може придасться вам знати, що вiн всi недуги магiчною формулою в трикутнику лiку║, альхiмiю в мене розводить... |
|
|