"Катря Гриневичева. Шоломи в сонцi (Укр.)" - читать интересную книгу автора

мертвотi, послужитися перспективою, пейзажем, чуттям, а може навiть пiти
на таку грiшну смiливiсть, щоби цей пейзаж брати просто з природи?
Мiсяць минав саме, як за цю ║ресь сидiв ось тут на покаяннi.
Став накрапати дробен дощ i гостi вiдчули з вдоволенням дах над головою
i свiжу страву у простодушному гуртовi. Чтець Арсенiй, кучерявий як вихор,
з очима, отiненими чорною, недiленою на перенiссю бровою, глянув звисока
на мниську братiю, (стояв на ступенях промiж вiкна), переждав хвилю, аж
стихло, а тодi постелив голосом, сповитим у свiтло, як мова арфи:
- Юноша нiкий... живий блудно, iмi великое оусердiе ко пречистiй Дiвi
Богородицi. Тому нiкогда путешествующу i гладну сущу, явися Пресвятая
Богородиця, сладку йому пищу приносяща, одначе на блюдi нечистом: и рече
ему, яждь. Он же отвiща: пища всячески приятна ║сть, но блюдо скверно, и
того ради не могу ясти. Рече же Дiва: сице i молитви твоя, имиже
оублажа║ши мя, прiятнi суть, но серце нечисто, того ради не благоволю в
них. I от сего видiння юноша начат каятися i приятна бисть молитва его...
Чтець зупинився, вкруг стала мовчанка. Кожний мимохiть глянув вглиб
сво║┐ iстоти, - монахи сягали мовчки до мис i ломили хлiб.
Хоч сумерк йно що нахилився, спалахнули нiби анфракс липовi скипи на
свiтичi. Приглухий брат келейник згорблений дремливо, як Семен Стилiт,
жбурляв прикороткi угарки в посуд з водою, поки в один раз iгумен не
двигнувся понад всiх та не оповiстив грiмким зовом:
- Любов Божiя i боязнь суда Його будет со всiми нами!
Знялася мовчалива суятня, тихий ляск ходакiв i братiя виходила у
хороми, вузькi, нiби переддвер'я раю, сама, як сонмище святих зi
старогрецько┐ iкони. ;
А Добриня вiд втоми, чи пiд вражiнням прочитаного вставав без поспiху,
- туга людини, перед якою розгорта║ться звид далеких дорiг, наводила йому
на ум обиди давно розсипанi в порох, манила оплакувати якiсь калиновi
мости життя, банувати за годинами, у яких серце билося найвище, за
мiсцями, де ярився лицарський гнiв i шумiла над шеломами в сонцi
золотопера слава.
Йому хотiлося кликнути великим зовом, дарма, що посеред святих стiн
монастиря: - Гуслю, а живо!
У той раз зринув з-поза плiч хороводу могутнiй обрис ще одного
мниського гостя, що куняв досi осiбняком: Добриня захопив оком пругастий
арабський виссон, який закутував когось то так цупко, що цей здавався,
бути вiд чуба до п'ят у повiйках, як маг. Тiнь дивогляда облетiла в
ломаних лiнiях стелину i вкрила собою мовчазний хоровiд, що ступав одинцем
повз кованi дверi.
Добриня поспiшив ласим зором за отсим раменем, простертим верх голов,
пробо║м, i вiтер споминiв розгойдав думки во║води. Вiн з'ясував неймовiрну
рiч, що великан, прилiплений у сутолоцi до кедрово┐ дошки одвiрка, йому не
чужий, а рух, яким вiн стрибнув iз свiтла у тьму, - "той сам".
I Добриня подався вперед вiд нагло┐ постанови, - ще мить i вiн викине з
себе оце важке слово, нарештi! Але вже iгумен брав його пiд руку, вiв на
привiтне, плетивом дрiбних рож заснуте пiдсiння, звiдки видно було сад iз
завiшеним в блакитi нароженьком, говорив:
- Хочете? Поведу вас до келi┐ захожих, де зупинився оден знатний
свiтовий проходимець... Може придасться вам знати, що вiн всi недуги
магiчною формулою в трикутнику лiку║, альхiмiю в мене розводить...