"Катря Гриневичева. Шоломи в сонцi (Укр.)" - читать интересную книгу автора

гуркiт кмiтських родин з хатним знаряддям, з тяжко хворими мандрував до
цiлющих болот в оселях боярина Рогати. Йшли з гомоном розмов, дехто з
побожною пiснею на устах: спереду кожного запрягу йшов один кiнь, iззаду
другий, а на дрюках усерединi зачiплено ношi, де хорими кидало з краю в
край... Так само на ношах торчала барвиста постiль, скринi й посуда.
Незагодя туман вкрив гомiнку ватагу в дорозi, а перед ┐здцями
простерлися шафiровi обриси далини. Ще трохи i скiльськi гори вгорнули
┐здцiв у сутiнь i росу.
Тут вказав ┐м дорогу прохожий богомолець, там мiняйло з гребенями iз
мамутово┐ кости, або пастух, майже нагий, що заганяв i'д кошарi свою
худiбку, - раз перестрiв ┐х навiть монах на маленькiй латастiй конинi, що
┐хав до Галича з письмами iгумена галицькому митрополиту.
Той розповiв, що в монастирi все гаразд, а Дуж, про якого питають, саме
зiйшов з гiр з убитою здобиччю. Кажуть, жубра поклав на диких помiрках, на
Кривiм полi...
Рушили з мiсця, - весело, бо на вирубi край дороги заперлилися, як
бiсер, хто зна║ з яких джерел, самi зеленi промiж папороть гiрськi
водотоки. Де вода, там життя, монастир мабуть близько!
I справдi, у прозорiм вечiрнiм повiтр'ю рисувалася чiтко сильвета
масивно┐ будiвлi, пiдперта широкими виступнями проти часу i стихi┐,
огорожена глибокими ровами й валом, як ялося крiпости.
Сутенiло, коли пiд'┐хали пiд зводженi мниськi ворота. На голос дзвона
глянуло з бiчного вiконця гладке лице послушника з волоссям до рамен, у
свiтлих дрiбушках. Жв'якнули ключi за поясом у брата воротара, що принiс
зi собою пах шавлi┐ та оделяну, - вiн присушував зiлля для потреб
монастиря.
Вскорi явився iгумен, отець Самон, ще молодий монах з глибоко впалими
очима аскета. Вiн знав Добриню з його ловецьких набiгiв на доохрестнi бори
i на свiй здержаний лад зрадiв гостям iз столицi. Новини мандрували в той
час пиняво крiзь дебри та гуляйполя...
Iгумен вiв гостей мниською оселею, немного лiпшою вiд селянських осель,
критою соломою, з кошарами, гумном та житницею.
Одна церков вражала око, нiби заклята в камiнь думка про рiчи вiчнi.
Дверi з мiдi горiли здалеку невгасимим черленим посвiтом, от як щит,
справлений проти ворога.
Вiчне свiтло сяло перед ликом святих, мiж якими царила Вона в
смугнастiй заво┐ та багрянiй хустi на бiлiм рубаттю, з дитинкою, легко
притуленою до обличчя, Синевiдська Богородиця.
Iгумен повiв гостей у мниське житло, з соняшним годинником зовнi,
промiж пнучi рожi, а там у розлогi клiти, повнi бiлини й зiлля, де стояв
стiл продовж низьких стiн i висiли грубо рiзанi полицi на посуду.
Брат трапезник подав незагодя вечерю: рибу, вино з яблук, коржi з
кменом, лiсковi горiхи. Сiра братiя, наполовину гаптярi церковних риз та
iнтарсiятори, разом дванадцятеро людей, засiла край столiв i вдоволялася
молочною кашею, - по чотирьох на одну мису.
Тiльки один з монахiв, рвучкий як огонь, Агатангел сидiв оподалiк i
мрачно ┐в свiй утлий вечiрний пай: це був iконописець пiд епiтимi║ю. Вiн
забаг красити одноманiтний лик святих грою душевних зворушень, терпiнням i
усмiхами, як хоче сикiененська школа. Йому хотiлося вийти геть, на
простiр, поза догму довгих прижмурених очей i вузьких рук у вiчнiй