"Катря Гриневичева. Шоломи в сонцi (Укр.)" - читать интересную книгу авторагуркiт кмiтських родин з хатним знаряддям, з тяжко хворими мандрував до
цiлющих болот в оселях боярина Рогати. Йшли з гомоном розмов, дехто з побожною пiснею на устах: спереду кожного запрягу йшов один кiнь, iззаду другий, а на дрюках усерединi зачiплено ношi, де хорими кидало з краю в край... Так само на ношах торчала барвиста постiль, скринi й посуда. Незагодя туман вкрив гомiнку ватагу в дорозi, а перед ┐здцями простерлися шафiровi обриси далини. Ще трохи i скiльськi гори вгорнули ┐здцiв у сутiнь i росу. Тут вказав ┐м дорогу прохожий богомолець, там мiняйло з гребенями iз мамутово┐ кости, або пастух, майже нагий, що заганяв i'д кошарi свою худiбку, - раз перестрiв ┐х навiть монах на маленькiй латастiй конинi, що ┐хав до Галича з письмами iгумена галицькому митрополиту. Той розповiв, що в монастирi все гаразд, а Дуж, про якого питають, саме зiйшов з гiр з убитою здобиччю. Кажуть, жубра поклав на диких помiрках, на Кривiм полi... Рушили з мiсця, - весело, бо на вирубi край дороги заперлилися, як бiсер, хто зна║ з яких джерел, самi зеленi промiж папороть гiрськi водотоки. Де вода, там життя, монастир мабуть близько! I справдi, у прозорiм вечiрнiм повiтр'ю рисувалася чiтко сильвета масивно┐ будiвлi, пiдперта широкими виступнями проти часу i стихi┐, огорожена глибокими ровами й валом, як ялося крiпости. Сутенiло, коли пiд'┐хали пiд зводженi мниськi ворота. На голос дзвона глянуло з бiчного вiконця гладке лице послушника з волоссям до рамен, у свiтлих дрiбушках. Жв'якнули ключi за поясом у брата воротара, що принiс зi собою пах шавлi┐ та оделяну, - вiн присушував зiлля для потреб Вскорi явився iгумен, отець Самон, ще молодий монах з глибоко впалими очима аскета. Вiн знав Добриню з його ловецьких набiгiв на доохрестнi бори i на свiй здержаний лад зрадiв гостям iз столицi. Новини мандрували в той час пиняво крiзь дебри та гуляйполя... Iгумен вiв гостей мниською оселею, немного лiпшою вiд селянських осель, критою соломою, з кошарами, гумном та житницею. Одна церков вражала око, нiби заклята в камiнь думка про рiчи вiчнi. Дверi з мiдi горiли здалеку невгасимим черленим посвiтом, от як щит, справлений проти ворога. Вiчне свiтло сяло перед ликом святих, мiж якими царила Вона в смугнастiй заво┐ та багрянiй хустi на бiлiм рубаттю, з дитинкою, легко притуленою до обличчя, Синевiдська Богородиця. Iгумен повiв гостей у мниське житло, з соняшним годинником зовнi, промiж пнучi рожi, а там у розлогi клiти, повнi бiлини й зiлля, де стояв стiл продовж низьких стiн i висiли грубо рiзанi полицi на посуду. Брат трапезник подав незагодя вечерю: рибу, вино з яблук, коржi з кменом, лiсковi горiхи. Сiра братiя, наполовину гаптярi церковних риз та iнтарсiятори, разом дванадцятеро людей, засiла край столiв i вдоволялася молочною кашею, - по чотирьох на одну мису. Тiльки один з монахiв, рвучкий як огонь, Агатангел сидiв оподалiк i мрачно ┐в свiй утлий вечiрний пай: це був iконописець пiд епiтимi║ю. Вiн забаг красити одноманiтний лик святих грою душевних зворушень, терпiнням i усмiхами, як хоче сикiененська школа. Йому хотiлося вийти геть, на простiр, поза догму довгих прижмурених очей i вузьких рук у вiчнiй |
|
|