"Катря Гриневичева. Шоломи в сонцi (Укр.)" - читать интересную книгу авторасильця промiж гiлля кедрини й ожиновi корчi, та причiпав проти кожного
очка по ягодi калини пiрнатим смакунам на принаду. Вони злiтали живою хмарою i повисали у петлях, сколихуючи лiсову глушу смертним лопотом крил... Дуж пiзнав скоро всi оленячi пiйла, проходи лосiв, стежки диких вепрiв, гнiзда вiрлiв над урвищами. Ходив з дубовою рогатиною на медведя, не побоявся у розпалi навiть звiрового свята, "розiгрiв", коли живина всевладне царить над чоловiком. Бува, - пiдходив цiле стадо оленiв: одягнувши на голову оленячi роги та листя лопуха, вiн чiхався об луб'я ялиць у чорному десь урочищi, чимраз ближчий стада, що вийшло до вечiрнього водопою... чимраз ближчий... а коли оленi привикли до його виду, вбивав зубчатою стрiлою щонайгладшу звiрову. Вiн пропадав, бува, на цiлi навiть тижнi, особливо в порi осiнного риковища, i сходив вiдтак з карпатських островерхiв вбраний в пера готура, хвости бiлок, крила джо┐, та зiсував униз на великих зелених гiляках свою ласу добичу, обвiшаний птаством, як бог добрих ловiв. Зате зимою, коли вихор гуляв по бiлих просторах i збивав хмари над монастирем, Самборiв задушник стукав у дверi келi┐ отця Теогноста, де молодий, як бджола трудолюбивий монах переписував на бавовнянiм паперi квангелi║-апракос для мнисько┐ книгiвнi. Тут Дуж слухав iнодi, вгребаний у кут храмини, як монахи рiшають катехетичнi питання, як воюють могутним оружжям: словом. В гiрських глухих западнях, у пралiсах, мигтючих срiблом прудких жереловищ, пiд стукiт наковтачiв, дзеркiт плисок i величний шум зеленого собора, вбогий задушник пробував того самого: говорив з птаством i I не було для нього втiхи понад цю, коли одним ударом палицi промощував дорогу стрiчним озерцям, замкненим мiж камiнь i дике корiння, як нарiд рабiв у жменi насильника. * * * Через рiк-два, став вiн спадати на старi дороги, мiж поселян та осадчих Самбора i все, передумане в лiсах, довiрене ялицям i вiрлам, повторював чорним вiд злиднiв, закурiлим вiд димiв чадних хиж керворобникам до смерти. I сталася рiч нечувана: вони обжалували свойого боярина перед покiйним князем, - закинули свойому власнику грабiж, лихву, убивство пiд рiзками закупа i запроторення в раби за довг безлiчi вiльних оселян. Виграли справу! Нiнащо не придалася спроба очищення себе з закиду сiмома вижами й послухами сво║┐ добро┐ слави: Самбор мусiв повернути шкоду сiм'┐ убитого, заплатити "за голову" i втратив право виконувати суд над сво┐ми пiдданими. Справа стала голосна з краю у край волости й потягнула за собою довгий ланцюг других жалоб до княжих нiг. Надер вiтер дожджу, а дождж - навальниця! Хтось донiс невдачниковi, Самбору, хто ║ винуватцем його сорому i втрати. Вiн скипiв ярою люттю, а першим вiдрухом мести було вислати довiрених людей зi стальними оковами та дорученням iгумену Самину: видати ворохобника в замiн за найвартнiшого з Самборових рабiв. Iгумен вiдповiв лисячим хвостом: - Дуж вернеться, як скiнчить лови. А треба вам скорше, то йдiть пiд |
|
|