"Катря Гриневичева. Шоломи в сонцi (Укр.)" - читать интересную книгу автора

сильця промiж гiлля кедрини й ожиновi корчi, та причiпав проти кожного
очка по ягодi калини пiрнатим смакунам на принаду. Вони злiтали живою
хмарою i повисали у петлях, сколихуючи лiсову глушу смертним лопотом
крил...
Дуж пiзнав скоро всi оленячi пiйла, проходи лосiв, стежки диких вепрiв,
гнiзда вiрлiв над урвищами. Ходив з дубовою рогатиною на медведя, не
побоявся у розпалi навiть звiрового свята, "розiгрiв", коли живина
всевладне царить над чоловiком.
Бува, - пiдходив цiле стадо оленiв: одягнувши на голову оленячi роги та
листя лопуха, вiн чiхався об луб'я ялиць у чорному десь урочищi, чимраз
ближчий стада, що вийшло до вечiрнього водопою... чимраз ближчий... а коли
оленi привикли до його виду, вбивав зубчатою стрiлою щонайгладшу звiрову.
Вiн пропадав, бува, на цiлi навiть тижнi, особливо в порi осiнного
риковища, i сходив вiдтак з карпатських островерхiв вбраний в пера готура,
хвости бiлок, крила джо┐, та зiсував униз на великих зелених гiляках свою
ласу добичу, обвiшаний птаством, як бог добрих ловiв.
Зате зимою, коли вихор гуляв по бiлих просторах i збивав хмари над
монастирем, Самборiв задушник стукав у дверi келi┐ отця Теогноста, де
молодий, як бджола трудолюбивий монах переписував на бавовнянiм паперi
квангелi║-апракос для мнисько┐ книгiвнi. Тут Дуж слухав iнодi, вгребаний у
кут храмини, як монахи рiшають катехетичнi питання, як воюють могутним
оружжям: словом.
В гiрських глухих западнях, у пралiсах, мигтючих срiблом прудких
жереловищ, пiд стукiт наковтачiв, дзеркiт плисок i величний шум зеленого
собора, вбогий задушник пробував того самого: говорив з птаством i
соснами. Вiн мрiяв, що перекону║ та веде за собою людей.
I не було для нього втiхи понад цю, коли одним ударом палицi промощував
дорогу стрiчним озерцям, замкненим мiж камiнь i дике корiння, як нарiд
рабiв у жменi насильника.
* * *
Через рiк-два, став вiн спадати на старi дороги, мiж поселян та осадчих
Самбора i все, передумане в лiсах, довiрене ялицям i вiрлам, повторював
чорним вiд злиднiв, закурiлим вiд димiв чадних хиж керворобникам до
смерти.
I сталася рiч нечувана: вони обжалували свойого боярина перед покiйним
князем, - закинули свойому власнику грабiж, лихву, убивство пiд рiзками
закупа i запроторення в раби за довг безлiчi вiльних оселян.
Виграли справу!
Нiнащо не придалася спроба очищення себе з закиду сiмома вижами й
послухами сво║┐ добро┐ слави: Самбор мусiв повернути шкоду сiм'┐ убитого,
заплатити "за голову" i втратив право виконувати суд над сво┐ми пiдданими.
Справа стала голосна з краю у край волости й потягнула за собою довгий
ланцюг других жалоб до княжих нiг.
Надер вiтер дожджу, а дождж - навальниця!
Хтось донiс невдачниковi, Самбору, хто ║ винуватцем його сорому i
втрати. Вiн скипiв ярою люттю, а першим вiдрухом мести було вислати
довiрених людей зi стальними оковами та дорученням iгумену Самину: видати
ворохобника в замiн за найвартнiшого з Самборових рабiв.
Iгумен вiдповiв лисячим хвостом:
- Дуж вернеться, як скiнчить лови. А треба вам скорше, то йдiть пiд