"Катря Гриневичева. Шоломи в сонцi (Укр.)" - читать интересную книгу автора

нiби сповенених потокiв особливо пiдчеркували намогильнi спiви. До того
пiсенний роззвук впровадив нагло замiшання на хорах i всi очi збентежено
глянули уверх...
Але тони вирiвнялися якстiй i поплили стрiлою, мов човен по стихлiй
водi.
Один тiльки старший княжич не хвилювався. Вiн обпер плече об колiна
Ясинi i зорiв за жалiбними свiтлами, золотим деiсусом в iконостасi та
могутним Архангелом-Вiстником, розмальованим над його головою. Розглядав
вiзантiйськi стiннi малюнки, голови Херувимiв у спiральних мотивах, з
чашами квiток, як язики вогню. Мов лiс йшли на нього з площин мурiв
постатi пустинникiв iз Теваiди та Ливану, тих, що жили в розритих могилах,
пили росу небесну та ┐ли зiлля, що виростало вкруг них, на висотi
простягнено┐ руки. Суворiсть тiней лагодили пестрi блиски, якi промiж пнi
свiч злiтали з горiшних шиб на царськi ворота i квiтчасте застiлля аналоя.
Врештi вся увага хлопчика обернулася на боярiв, що окружили вiнцем
домовину й торкали себе серед нiмо┐, купно┐ молитви.
- Отряси сон, нiси бо умерл, но спиши... - ридав архи║рей Косьма над
отвертою челюстю гробницi.
Малий Данило був сонний i оглядався за нянею, але ┐┐ не було тут. Перед
хлопчиком мелькали в пiвснi поморщенi руки i бренiв спiв старо┐ колихалки:
- А ти, кицю весела, йди борзенько до села.
По плюшечки, по подушечки...
Вiн впросився на руки до Ясинi i став надобре дрiмати. Колюмни святинi,
узiрчата долiвка, полив'яна, - лиснючий, як зеркало, квадрат з мiдi, де
стояли мари, пропали нараз у живичнiм куривi.
Якусь хвилю ще трiпоталося полум'я свiчi, встромлено┐ в коливо, посеред
погрiбавно┐ миси, що стояла на домовинi...
Княжич снив дiточi ра┐ пiд останок заупокiйно┐ лiтургi┐ i владика, який
саме приняв за богослуження дорогий рушник з голови княгинi, з чуттям
перехрестив дитя, приспане глибоко.

* * *

Пiсля похоронiв заставлено тризну для городян на розлогiм замковiм
подвiр'ю. Нищих зiйшлася тьма тьменна: вони сидiли на спохиллю гори й обiч
на "Бабинiм торжку".
В проруб, мiж темничникiв, повезено боклаг квасу, хлiби, вепра i жмут
бiлих сорочок. У кожний знову монастир один чюм зелен-вина, дванадцять
бурнастих лисячих шкiрок i п'ять гривень за упокой.
Опiсля двiрський тивун з громадою прислуги метав помiж присутних
останнi дарунки Романовi: обрiзки паволоки, шкiрки бiлок та куниць, склянi
коралi, кольоровi кам'янi хрестики, срiбло...
У супроводi Богородичних дзвонiв, що грали вечiрню, йшов шум
одноманiтний i жалiбний, як цього листя, що кане у смерть:
- Бог да простить!
- Бог да простить царю Роману!
- Бог да простить рiдному!
Курнi смолоскипи освiчували широко всю охреснiсть, запнуту синявою
ночi, нiби безмежним шатром над розколиханими головами.
Помiж глiтнi острови людей, осторонь вiд даровальних скринь ходив