"Катря Гриневичева. Шоломи в сонцi (Укр.)" - читать интересную книгу автора Похорони зачалися ще вночi: в супроводi архи║рея i глоти священства, у
курнiм фiол║тi фимiяну, пiд текст святих роздумувань парастаса, плили у небо пристраснi жалi велико┐ вiдумерщини. Коли ж поблагословилося на день i озвався передзвiн заутренi, один великий плач потряс груддю Галича. Особливо на окра┐нах, де жила бiднота, побивалися за покiйником тяжкою скорб'ю, без ┐ди, без напитку, без роботи... Жалiбнi плачi жiнок живловою мiццю роздмухували цю скорб i прохожому путникови могло здаватися, що в кожнiй вбогiй хатi поко┐ться господар. - На кого ж та нас, сiромах, покинув, милий кагане наш? - На кого оставив жену, ластiвку бiлогруду, маленьких дiток у не┐ на колiнах? - Хто боронитиме нас перед боярами, вирниками, биричами перекупними? - Хто велике недокончая тво║ - доконча? - Аль не жалко тобi одiял соболевих, наволочних узголовiй, медвенних сотiв на злотнiй посудi? - Уви ни!.. - О, уви ни... - нудьгував вихор i вiдносив жiночi сльози у далеч, - а там, поза межi доземного, в бесмертнiсть. Двигнений на мiцi, на славу, на боротьбу з стихi║ю i часом, собор св. Богородицi приймав у сво║ лоно княжу тлiнь. Мiддю кованi дверi отвертi були широко, - печальна товпа плила i вiдпливала круглими сходами, попiд портал, заквiтчаний акантом, де Христос у горорiзьбi, з книгою життя на розсунених колiнах благословив свiт у сво┐х нiг. Древний мистець увiковiчнив i князя, ктитора храма, як навколiшках, пiсля схiдного обичаю, Вiд чорних тесових балькiв монументально┐ будiвлi гостро вiдбивала прозора, як вода, орнаментика, що вкривала архитрави i заплiтувала бестiярiй. Нутро собора отвертого широко, сяло гордою мiццю хрестообразних склепiнь, пишнотою стiнних малюнкiв, олександринами моза┐к, iконостасом, сповитим у роззолочену тугу, мов оклик релiгiйного захвату. Стрункi, на склi мальованi вiкна чинили церков ще просторiшою, чим була в дiйсности, а головна нава давала через корисну полiхромiю двiчi скрiплене вражiння висоти. На теплий блиск мармурового престола простелювалася велична перспектива, нiби дорога в сонце. (Одна тiльки хиба виявилася пiсля викiнчення собора: акустика не вдоволила знатокiв i треба було великим коштом попри череп'янi горнцi-голосники перетягати в округ банi резонансовi дроти, романським обича║м...) У саме полудн║, коли владика став iз хрестом край нiг мерця пiд останн║ цiлування, над Галичем зчинився лютий вихор, хмари вдарили на себе чорними полками, об щити церков жв'якнув град. Св. Пантелеймон, оперiзаний в силу концентричних крiпосних валiв, сповився омраком, як панцирем зi срiбла. Успенська церков-твердиня з монастирем у густiй зеленi курила димом, мов жертвенний принос. Здалеку, мов маяки серед моря градово┐ iмли, мрiли крiпости, поверненi у всi боки свiта: Пiтрич, Викторiв, Сокiл. Садиби в тiнистих садах i гаях на високiм березi Лiмницi пропали зовсiм з очей, - нiби й не було блудницько┐ дороги, спаського шляху. Сухий трiскiт леду об гранiтнi блоки, мiдь i скло, грохiт грому, шум |
|
|