"Катря Гриневичева. Шоломи в сонцi (Укр.)" - читать интересную книгу автора

Похорони зачалися ще вночi: в супроводi архи║рея i глоти священства, у
курнiм фiол║тi фимiяну, пiд текст святих роздумувань парастаса, плили у
небо пристраснi жалi велико┐ вiдумерщини.
Коли ж поблагословилося на день i озвався передзвiн заутренi, один
великий плач потряс груддю Галича. Особливо на окра┐нах, де жила бiднота,
побивалися за покiйником тяжкою скорб'ю, без ┐ди, без напитку, без
роботи... Жалiбнi плачi жiнок живловою мiццю роздмухували цю скорб i
прохожому путникови могло здаватися, що в кожнiй вбогiй хатi поко┐ться
господар.
- На кого ж та нас, сiромах, покинув, милий кагане наш?
- На кого оставив жену, ластiвку бiлогруду, маленьких дiток у не┐ на
колiнах?
- Хто боронитиме нас перед боярами, вирниками, биричами перекупними?
- Хто велике недокончая тво║ - доконча?
- Аль не жалко тобi одiял соболевих, наволочних узголовiй, медвенних
сотiв на злотнiй посудi?
- Уви ни!..
- О, уви ни... - нудьгував вихор i вiдносив жiночi сльози у далеч, - а
там, поза межi доземного, в бесмертнiсть.
Двигнений на мiцi, на славу, на боротьбу з стихi║ю i часом, собор св.
Богородицi приймав у сво║ лоно княжу тлiнь. Мiддю кованi дверi отвертi
були широко, - печальна товпа плила i вiдпливала круглими сходами, попiд
портал, заквiтчаний акантом, де Христос у горорiзьбi, з книгою життя на
розсунених колiнах благословив свiт у сво┐х нiг. Древний мистець
увiковiчнив i князя, ктитора храма, як навколiшках, пiсля схiдного обичаю,
ледве пiдводив i'д ньому чоло, отiнене кам'яною шапкою Мономахiв.
Вiд чорних тесових балькiв монументально┐ будiвлi гостро вiдбивала
прозора, як вода, орнаментика, що вкривала архитрави i заплiтувала
бестiярiй. Нутро собора отвертого широко, сяло гордою мiццю хрестообразних
склепiнь, пишнотою стiнних малюнкiв, олександринами моза┐к, iконостасом,
сповитим у роззолочену тугу, мов оклик релiгiйного захвату.
Стрункi, на склi мальованi вiкна чинили церков ще просторiшою, чим була
в дiйсности, а головна нава давала через корисну полiхромiю двiчi
скрiплене вражiння висоти. На теплий блиск мармурового престола
простелювалася велична перспектива, нiби дорога в сонце.
(Одна тiльки хиба виявилася пiсля викiнчення собора: акустика не
вдоволила знатокiв i треба було великим коштом попри череп'янi
горнцi-голосники перетягати в округ банi резонансовi дроти, романським
обича║м...)
У саме полудн║, коли владика став iз хрестом край нiг мерця пiд останн║
цiлування, над Галичем зчинився лютий вихор, хмари вдарили на себе чорними
полками, об щити церков жв'якнув град.
Св. Пантелеймон, оперiзаний в силу концентричних крiпосних валiв,
сповився омраком, як панцирем зi срiбла. Успенська церков-твердиня з
монастирем у густiй зеленi курила димом, мов жертвенний принос. Здалеку,
мов маяки серед моря градово┐ iмли, мрiли крiпости, поверненi у всi боки
свiта: Пiтрич, Викторiв, Сокiл. Садиби в тiнистих садах i гаях на високiм
березi Лiмницi пропали зовсiм з очей, - нiби й не було блудницько┐ дороги,
спаського шляху.
Сухий трiскiт леду об гранiтнi блоки, мiдь i скло, грохiт грому, шум