"Катря Гриневичева. Шоломи в сонцi (Укр.)" - читать интересную книгу автора

- Далеч же то. Велесе! - очаровано пiднесла руки якась рум'яна бабуся i
сплакала вiд насолоди.
- Цей походив по бiлiм свiтi! Цей з'увидiв! - хиталася вiд дива юрба, у
простодушнiм милосердю над днями i ночами паломника серед курних дорiг,
наглих дощiв i всiх вiтрiв далини.
У цiй хвилi екстатичнi, нiби склицею затягненi очi промовця вп'ялися в
старшого ┐здця, - дуже ясно. Цей вiдчув ┐х в сю мить, став згадувати щось
далеке, але його товариш рванув iз мiсця, погнали!
Тiльки сивий туман знявся попiд темiнь вiльх при битiй дорозi...
Аж за дороговказом, бiля кам'яно┐ баби на першiм роздорiжжу
перекинулися скупими словами.
- Це Жмиволос, права рука у Словита, його око в головi, - подратовано
сказав перший ┐здець. - Тямите вбивство Iса┐, що торгував медом?
Його товариш потакнув, але вiд збентеження не сказав нi слова.
Без путних бояр, без нiякого почоту во║вода Добриня Андрiйкович i його
молодий друг Скобейко з Васютина вискочили потайки з Галича як посли
княгинi до короля Андрiя. Везли достовiрну грамоту та просьбу вдови
заопiкуватися князеньками пiсля обiтниць, закрiплених хрестним цiлуванням.
З огляду на особисту безпеку послiв i на зиск iз часу, такий саме ви┐зд
був необхiдний.
А конi йшли як на крилах, листовi вушка тремтiли рiвно пiд ритм гордих
сердець i весело бiлiли п'ятна рвучких кiнських нiг. З-пiд повiк обох
бахматiв, нiби з рiсниць драконiв, сипалося, срiбло, iмла.
Тимчасом темiнь стала зiряна i з краю в край блакитна. Над дiбровою,
поперетиканою очеретом, над поточиною, що чурила бистро кудись з пiль,
горiли безконечнi боте┐ небесних свiтил. Галич, з його жалiбним унесенням,
з його спiвами чорноризцiв вкруг велико┐ утрати вiдсунувся далеко в
минуле.
пхали так пару годин, небо темнiло нiби шафiр i'д пiвночi, - стихла
скляна музика стрибунцiв i гомiнкi вигуки жаб. З обох бокiв дороги
двигався тепер чорний лiс, непрониклива стiна ялиць i дубiв, розгойданих
вiтром. Далеко десь, на лисих зрубах, старих згарах i нетiчи, на
полискливих гниловодах i придорожних корчах запалювався iнодi якийсь
хитрий огоньок, нiби око зеленобородого полiсуна, волокити... Огоньок
моргав то тут, то там, нiби грався у жмурки з чарiвною нiччю i соснами.
- Цей лiс - Лиходiй? - хрипло скричав Добриня i майже рiвночасно сягнув
пiд м'ятлю, звiдки задзвонила сорочка з мiдяних спiраль та блимнув рожево
короткий меч фряжсько┐ роботи.
- Вiн i ║, куди б йому дiтися? - якось не зараз вiдповiв Скобейко. - А
он, Лиха рiчка чурить, чурила б вона горi руслом!
Тiлько вiн цi слова з уст, як помiж папороти i п'ялун, мiж лiщину i тою
з ┐┐ витрiщатими квiтами, побiгли шепоти, лагiдний, тихий плач, а тодi
слабо i майже нематерiяльно, неначе згублений в дебрах i трясовиною,
заграв мисливський рiг. Захвилювалися мiж галуззям чорнiшi вiд сосон тiни
i кожна травка подала тепер голос, - свiй власний, пахучий як пiд косою...
I сама дорога стала кругло двигатися, нiби хвилями оплинена, i через
момент вже текла сивими пiнами помiж копита коней Лиха рiчка,
бистряночка...
Чари, чари!
Знявся на переднi ноги молодий бахмат Добринi i в цю хвилю Скобейко ляг