"Катря Гриневичева. Шоломи в сонцi (Укр.)" - читать интересную книгу автора

iскрилися сорокатi глеки на полицях i жовтiв, нiби шафран, помiст,
виложений цеглою.
В отвертих дверях, димних вiд пари, заворушився часом i пропадав серед
глоти майже дiточий силует Ясинi. Молоденькiй боярiвнi ввижувався раз у
раз покiйник, як живий, - то вона, бува, з жахом склавши ручки на грудях,
поглядала для оборони в пiч, або в дiжу.
Мимо сутолоки все iшло ладом: тут зачиняли муку теплою водою i квасом,
там варили сочиво й городовину в великих кiтлах, пекли поросята i барани,
патрали дрiб, а ще далi виробляли на довгих дошках хитрi якiсь тiста, ще й
безлiч задушних коржiв з медом i з маком.
Великi, купчистi, у коралях з пестро┐ глини служебки увихалися по
щирости, але з нiчи┐х уст не злопотiв смiх, докiр, зачiпка. Лагодилася бо
тризна на господареву могилу. '
Далеко внизу у темних садах якийсь музика пробував сопiлку i вона
плакала у нього в руках, як живе людське серце.



VI. ТIНI НОЧI

"У мого коня золота грива,
Золота грива, листовi вушка,
Листовi вушка, склянi┐ очка,
Склянi┐ очка, шовковий хвостик..."
(з нар. пiсень)

Пiв доби перед похоронами, в сумерках, з бiчних ворiт монастиря св.
Рiздва Господнього у Галичi ви┐хало дво║ мужчин на баских конях. М'ятлi
┐здцiв були в поясi туго стягненi ременем, почерез плече кирея, на головi,
пiдстриженiй високо, подорожний колпак з пiдвiсами.
Промигнули край мниських стiн, зарослих жаливою, повз тяжких вiд овочу
цвинтарних черешень i стрiлою минули селища рибалок на самiм далекiм
пiдгороддю, де в уличнiм поросi дiти гралися у тин i кiлки та ладкали як
перепелицi.
Доперва перед митною лавкою ┐здцi перекинулися зоркими поглядами.
Старший здержав свойого бiлокопитого, випорпав новеньку четвертину ногати
з опуким погруддям, кинув ┐┐ митниковi у придiл пiдставлено┐ опанчi, тодi
ж уважно глянув на митний майдан.
Пiд розлогим деревом, обвiшаним китицями зеленi, окружений
простолюддям, торчав якийсь темнолиций, обгорiлий незнаними жарами чоловiк
у бурих, зовсiм обнищiлих лудах паломника. Вiн маяв у повiтрю пальчатою
гилькою фiнiково┐ пальми, зiрвано┐ може з дерева далеко┐ Сирi┐, Кипру,
Пропонтиди, чи островiв архипелагу, доказом свойого паломництва на окра┐ни
десь свiта i радiсним голосом, що здавався лiтати нiби у пiсеннiм поривi,
кричав:
- I ще видiв я, миряни божi, моря повнi китiв i риб з крилами соколiв,
де сонце стократ яснiше, як це, що над нами, освiчувало пучину наскрiзь, а
на ┐┐ днi безконечнi лiси iз коралю. Разом з Беду┐нами бродив я по жовтих
пiсках пустинi i пропадав серед снiгових скель незнано┐ пiвночi, вовкам
брат, медведям товариш...