"Катря Гриневичева. Шоломи в сонцi (Укр.)" - читать интересную книгу автораiскрилися сорокатi глеки на полицях i жовтiв, нiби шафран, помiст,
виложений цеглою. В отвертих дверях, димних вiд пари, заворушився часом i пропадав серед глоти майже дiточий силует Ясинi. Молоденькiй боярiвнi ввижувався раз у раз покiйник, як живий, - то вона, бува, з жахом склавши ручки на грудях, поглядала для оборони в пiч, або в дiжу. Мимо сутолоки все iшло ладом: тут зачиняли муку теплою водою i квасом, там варили сочиво й городовину в великих кiтлах, пекли поросята i барани, патрали дрiб, а ще далi виробляли на довгих дошках хитрi якiсь тiста, ще й безлiч задушних коржiв з медом i з маком. Великi, купчистi, у коралях з пестро┐ глини служебки увихалися по щирости, але з нiчи┐х уст не злопотiв смiх, докiр, зачiпка. Лагодилася бо тризна на господареву могилу. ' Далеко внизу у темних садах якийсь музика пробував сопiлку i вона плакала у нього в руках, як живе людське серце. VI. ТIНI НОЧI "У мого коня золота грива, Золота грива, листовi вушка, Листовi вушка, склянi┐ очка, Склянi┐ очка, шовковий хвостик..." (з нар. пiсень) Пiв доби перед похоронами, в сумерках, з бiчних ворiт монастиря св. Рiздва Господнього у Галичi ви┐хало дво║ мужчин на баских конях. М'ятлi ┐здцiв були в поясi туго стягненi ременем, почерез плече кирея, на головi, пiдстриженiй високо, подорожний колпак з пiдвiсами. Промигнули край мниських стiн, зарослих жаливою, повз тяжких вiд овочу цвинтарних черешень i стрiлою минули селища рибалок на самiм далекiм пiдгороддю, де в уличнiм поросi дiти гралися у тин i кiлки та ладкали як перепелицi. Доперва перед митною лавкою ┐здцi перекинулися зоркими поглядами. Старший здержав свойого бiлокопитого, випорпав новеньку четвертину ногати з опуким погруддям, кинув ┐┐ митниковi у придiл пiдставлено┐ опанчi, тодi ж уважно глянув на митний майдан. Пiд розлогим деревом, обвiшаним китицями зеленi, окружений простолюддям, торчав якийсь темнолиций, обгорiлий незнаними жарами чоловiк у бурих, зовсiм обнищiлих лудах паломника. Вiн маяв у повiтрю пальчатою гилькою фiнiково┐ пальми, зiрвано┐ може з дерева далеко┐ Сирi┐, Кипру, Пропонтиди, чи островiв архипелагу, доказом свойого паломництва на окра┐ни десь свiта i радiсним голосом, що здавався лiтати нiби у пiсеннiм поривi, кричав: - I ще видiв я, миряни божi, моря повнi китiв i риб з крилами соколiв, де сонце стократ яснiше, як це, що над нами, освiчувало пучину наскрiзь, а на ┐┐ днi безконечнi лiси iз коралю. Разом з Беду┐нами бродив я по жовтих пiсках пустинi i пропадав серед снiгових скель незнано┐ пiвночi, вовкам брат, медведям товариш... |
|
|