"Борис Гринченко. Пiд тихими вербами (Укр.)" - читать интересную книгу автора

думати, самi згадки опанували його цiлком, i минуле стало перед ┐м, як
намальоване, як живе.
Почув у сво┐й душi бiль, згадавши про те, про що нiколи не мiг спокiйно
згадувати, хоч по тому минуло вже кiлька рокiв.
Його брат Роман, покинувши чесну працю, руйнував укупi з
товаришами-коноводами сво║ село, забираючи в людей конi, i врештi пiдпалив
у Зiнькового сусiди Струка клуню, щоб народ збiгся на пожежу, а його
товаришам-коноводам вiльно було тим часом брати конi. Його пiймано,
мордовано, палено страшно, вимагаючи, щоб вiн виказав товаришiв. Вiн не
виказав нiкого, витерпiв, був довго хворий од мордування, а тодi,
засуджений, пiшов на Сибiр. Суджено й тих, хто його пiк, покарано
тюрмою... Це все минулося вже, а й досi сто┐ть перед Зiньком, як живе: i
цей попечений, змордований брат, i другий брат, Денис, що дивився на те
мордування залюбки, ще й допомiг, щоб воно сталося... Ох, цей Денис!..
Якби вiн не гнався так за тi║ю копiйкою, не сварився б iз Романом,
лагiдненько нахиляв би його знову до роботи, дак, може б, i не було
нiчого. А то жадоба така несита: все б зажер собi,- от i давай випихати
Романа, щоб бiльше батькiвщини припало... Зненавидiв його так, що примiв
би - в ложцi води втопив би!.. I таки й утопив...
Скiльки горя було тодi в сiм'┐! Батько занедужав тяжко i вже нiколи не
видужав зовсiм - за рiк умер з великого болю, з несвiтського сорома...
Мати й досi плаче.
Не мiг батько пiсля того Дениса бачити. Вигнав його вiд себе, не дав, а
кинув, як собацi, його частку - усе, що той схотiв,- i з того часу не
хотiв i чути за його, i не згадував нiколи. З тим i вмер. Зостався Зiнько
хазяйнувати вдвох iз матiр'ю. Хазяйнував так зо два роки, а мати все
нарiкала, що стара вже, не може сама господарювати... а хоч Зiнько наймав
наймичку, та наймичка не господиня, i треба Зiньковi женитися.
А вiн не хотiв. Бо не знаходив собi пари. Вiдколи парубкував, тiльки
одна дiвчина й припала йому була трохи до вподоби - то була вбога сирота,
байстрючка, наймичка Левантина,тиха, боязка i нiжно-гарна. Та ┐┐ звiв
Роман, покинув з дитиною... Зiнько таки хотiв ┐┐ взяти, та вона, поховавши
дитину, втекла вiд його... згодом умерла тяжкою смертю - так, що Зiнько
тодi й не знав... Вiн не зна║ навiть, де ┐┐ могилка. Але згадка про не┐
жила в його серцi i не давала змоги думати про одруження.
Та минув час, затих бiль... Одружився Зiнько, i тепер ║ старiй матерi
вiдпочинок. I Зiньковi добре. Було б зовсiм добре, якби не одно: якби не
тi думки!..
Думки посiдали Зiнька, не давали йому впокою, гнiтили йому 'серце,
розсаджували голову. I не мiг вiн ┐м дати ладу, хоч усi вони крутилися
коло одного. От так, як у тiй пiснi спiва║ться:
Нема в свiтi правди, правди не зiськати:
Що тепер неправда стала правдувати.
От саме так: стала неправда правдувати, бо кривду вважають за правду.
Зiнько приглядався до сiльського життя i побачив, що там саме так i ║.
По сiм'ях не було ладу. Дiти змагалися з батьками i пусто йшли. Кожне
поривалося вихопитися з свити та вскочити в панське пальто. Думали не про
те, щоб бути хазя┐нами, а як би, щоб не бути простими. Кидалися на
заробiтки в город, а верталися часто неробами розпоганеними. Брати промiж
себе гризлися, а найбiльше за тую батькiвщину, як собаки за маслак. Були й