"Борис Гринченко. Пiд тихими вербами (Укр.)" - читать интересную книгу автора

II. ЗIНЬКО

Зiнько Сивашенко йшов полем. Iшов не поспiшаю-чись, бо була недiля, а
поробившися добре ввесь тиждень, любив у недiлю вiдпочити. I вiдпочивав
справдi, йдучи нога за ногою, упиваючись ясно-сонячним весняним днем, не
душним, бо живущий вiтрець розвiював духоту. Був кiнець весни, саме той,
як i хлiб, i трава зростуть уже досить угору i блищать пiд сонячним
промiнням свiжим зеленим кольором свого молодого соковитого тiла.
Зiнько зупинився, задивившись. Перед ним широко розляглись поля зеленi
з буйними хлiбами. Вiтер гуляв по ┐х, бив по ┐х сво┐ми мнякими невидимими
крилами, дихав на них сво┐м запашним дужим диханням. Вiн грався з ┐ми, вiн
обнiмався з ┐ми, а вони, веселi, радiснi, повнi молодо┐ сили, молодого
життя, звивались пiд його обiймами, перекочувались моторними ясно- й
темно-зеленими хвилями.
Хвилювало, хвилювало зелене║ море. Утiкали хвилi од вiтру. Котилися,
котилися не перестаючи, все бiжачи туди, в далеку далечину, аж де небо
схиля║ться до землi. Вони прибiгали до його, i плескали в його, i цiлували
його. А воно смiялось до них широким, безмежним блакитним усмiхом, i той
усмiх спадав на ┐х золотим дощем сонячним, несучи ┐м життя й силу.
А вiтер, веселий i дужий, шугав мiж блакитним небом i зеленим морем, i
перекидався, i купався в просторах, i сповняв Зiньковi груди якоюсь дивною
молодою силою. Дихали груди так широко, вiльно, i все тiло мiцне, як
сталь, трепетало тi║ю силою, здригалося вiд одного могучего поривання
кудись кинутися, щось зробити - щось велике, дуже i гарне-гарне!.. I
Зiнько й сам не помiтив, як те поривання до руху, до дiла вихопилося в
його з грудей голосним криком: "Гей-гей!" - далеко розкотилося полем, i
Зiньковi здалося, що голос його долинув аж туди, до краю зеленого моря, i
плеснув об берег блакитного неба, i небо всмiхнулось До його, до Зiнька,
так само, як до того зеленого моря, як до тих ярiв i байракiв, що мрiли
здалека, як до тих пташок, що дзвенiли в повiтрi, як до тих метеликiв, що
трiпотали кольористими крильцями над зеленими хвилями!
Ой, та й гарно ж жити на свiтi, та й легко ж, весело!.. Та як же й
хочеться жити! Жити й працювати, робити щось гарне - таке, як оцi поля
краснi! I вiн ┐х робить, тут ║ й його праця: от вiн здалека бачить, як
хвилю║ й його поле, полите його потом... Хвилю║ незгiрше за iншi, нi, ще й
краще...
Ой гарно ж, радiсно, легко! I небо смi║ться, i поле смi║ться, i
смi║ться щастя. Чому кажуть, що нема в свiтi щастя? На свiтi багато-багато
щастя! Треба тiльки його здобути. Все треба здобувати, нiщо саме до рук не
йде,- так i щастя. Все треба здобувати. Голова його спинилася над цi║ю
думкою. Чи не тiльки зараз вiн до цього дорозумувався, чи й попереду знав?
Авжеж, знав, тiльки що, може, не думав про це так... розбiрно...
Все треба здобувати, нiщо саме до рук не йде. Здобудеш - щасливий
будеш, не здобудеш - знидi║ш або згинеш.
Зiнько почав думати, чи сам вiн завсiгди робив так, почав згадувати
минуле життя, перебирати одну по однiй подi┐. Почав з найближчих, що
трапились сьогоднi, вчора, i йшов далi, далi, пiрнаючи в те море минулого
життя, то ясних, то затуманених згадок. I потроху забув, з чого почав