"Борис Гринченко. Пiд тихими вербами (Укр.)" - читать интересную книгу автора

тихi сiм'┐, що жили в згодi, та таких було менше.
Недобре дiялось i в громадi. Там верховодили Копаниця, Денис, Рябченко
та iншi такi жмикрути, дбали не про добро людське, а тiльки за сво┐
баришi: що ┐м на руку, за те репетували, билися, з руки iрвали, не думаючи
зовсiм, що в iншого через те сльози ллються. Та все ж таких багатирiв було
мало, а якби вони самi були, то, певне, нiчого не могли б зробити з
громадою, бо громада великий чоловiк. Та, на лихо, сама громада ┐м
пособляла. Однi стояли за ┐х через те, що були ┐м виннi, напозичавшися
багато, то не мали сили й змоги проти ┐х iти; другi змагалися й собi
вибитися вгору, на бiльше багатство, то держалися багатирсько┐ купи,
сподiваючися, що та ┐м швидше пособить перевагу взяти над iншими
громадянами; третiх багатирi купували за горiлку, i таких було трохи чи не
найбiльше. Зоставалася невеличка купка самостiйнiших людей; але однi з ┐х
не знали, як обстати за сво║ право, а другi були вже занадто малосилi, щоб
могли гору брати. Через те в громадi багато гукали, репетували,
сперечались, але подужували завсiгди багатирi з сво┐ми прибiчниками й
полигачами. I дедалi вбивалися все в бiльшу та в бiльшу силу. Народу
намножилося стiльки, що вже йому не ставало тi║┐ землi, яка в його була, а
багатирi силкувалися пiдгортати пiд себе й ту, скуповуючи ┐┐ в убожчих
хазя┐нiв або забираючи за позиченi й невер-ненi грошi. Дедалi кожен з ┐х
ставав уже потужнiший та потужнiший, i Зiньковi здавалося, що може прийти
такий час, коли вони посядуть усю землю громадську i громадi доведеться на
┐х робити.
Такий лад здавався Зiньковi поганий. Хiба ж не могло бути краще? Але
як?
Цього Зiнько не знав. Але вiн певний був, що це можна знати i що десь
хтось його зна║. Де й хто? Може, його знають пани, великi генерали? Може,
вченi люди? Може, де по книжках написано? Адже по книжках списано всяку
науку: i як у бога треба вiрити, i як по закону треба робити, i як та з
чого що сталося на свiтi - все! Чому ж би не було там про те, як завести
лiпший лад на селi?
До панiв, великих генералiв не можна Зiньковi доступиться, хоч, мабуть,
вони й знають про все, чого йому треба. Про вчених людей - не про панiв, а
таки про справдi вчених людей - Зiнько тiльки чув, що вони ║, але зроду нi
одного не бачив, не зна, й якi вони i де ┐х шукати. Лишаються хiба книжки.
Багато про все це Зiнько думав. Ще змалечку вiн не такий удався, як
усi: був тихий, замислений хлопець. Слухняний, робив завсiгди, що
наказувано, тiльки великий забудька був. Оце пасе телята й доглядав добре,
щоб як у шкоду не вскочили... А навкруги трава зелена, небо широке, пташки
летючi... Як вони лiтають? Через що вони лiтають? А якби чоловiк собi
крила приробив, то лiтав би? Мабуть, нi, бо якби можна було, то давно б
уже всi люди поробили собi крила та й лiтали б,- це ж краще, нiж ходити
або ┐здити. А чого ж пташкам можна? Вже ж люди розумнiшi за пташок, то,
певне, колись вигадають так, що й лiтатимуть. Ото б добре було! Аж до неба
можна було б долинути та й подивитись, що там ║... на бога й на янголiв
глянути. Еге-ге! Тепер вiн зна║, чого люди не можуть лiтати: бо якби
могли, то й кожен грiшний чоловiк замiсто пекла залiтав би в рай та й
надокучав би боговi. Тим-то бог так i зробив. Хоч воно й не по правдi, бо
й мiж пташками не всi ж праведнi, а ║ й грiшнi. Он шулiка - кожну пташку
роздира║. А, може ж, йому то вiд бога звелено, щоб пташки ┐сти? Так, як