"Борис Гринченко. Пiд тихими вербами (Укр.)" - читать интересную книгу автора

людям можна ┐сти вiвцi, воли, кури... Як чудно на свiтi - одне одного
┐сть: вiвця ┐сть траву, а чоловiк та вовк вiвцю; пташка ┐сть комашок, а
шулiка та чоловiк ┐сть пташок; риба ┐сть червакiв, а чоловiк рибу...
Штука! Чоловiк усе ┐сть, тiльки його нiхто не ┐сть! Хiба нiхто? А вовк та
ведмiдь як пiйма║, то й з'┐сть, коли чоловiк його не вб'║. Он як: одне
одного ┐сть, одне одного ┐сть!.. А це погано, бо воно болить, як рiзати
або вбивати. Чому б не було так на свiтi, щоб нiхто нiкого не ┐в, а ┐ли
або хлiб, або садовину, або городину, або траву...
Ха-ха-ха! Це б тодi люди паслись, як телята!..
Ой-ой-ой! А де ж це телята?
Гляне, аж вони давно в шкодi. Бiжить Зiнько завертати... Побачить
сторож або хазя┐н, та таких духопелiв йому нада║... Бувало так, що й
займано, то Зiньковому батьковi доводилось платити за спаш. Батько гримав,
а Денис i бив за це...
Зрiс трохи Зiнько, парубком уже був, заманулося йому вивчитися читати.
Школи в ┐х тодi ще не було, так Зiнько з свого заробiтку дяковi платив, аж
поки той навчив його так-сяк читати. Писати вiн i сам трохи привчився:
купив собi пропис у городi та й навчився самописки... Помалу пише, але все
ж пише. Чита║ краще. Вiн уже багато книжок попрочитував. З святих книг
квангелi║ найбiльше вподобав. Здорово тяжко розбирати, а книжка справдi
свята, бо написано, як по правдi жити, людей не кривдячи. А з несвятих
книжок найбiльше йому до смаку припало двi. Одного разу вiн був у городi
на базарi i купив там двi старенькi, в поганеньких палiтурках книжки. Одна
була менша i звалася "Роберт Оуен". Важко було ┐┐ розумiти,- Зiнько й
тепер ще не все в ┐й розiбрав. Але оце вiн розiбрав добре: ║ така земля
Англiя, а в тiй Англi┐ на фабриках та на заводах робочому народовi дуже
погано було .жити; дак винявся такий чоловiк, Роберт Оуен,- вiн усе
клопотався, щоб тим людям краще жити було, i всякого способу до того
добирав, самого себе не жалiючи. I Зiньковi цей Роберт Оуен здався таким
гарним чоловiком, трохи чи не святим: де ж таки - багатий пан мiг би собi
сласно ┐сти й пити, хороше ходити, нi про що не дбавши, а вiн за вбогих
людей так клопочеться! В книжцi був Оуенiв патрет. Зiнько вийняв його
звiдти, оддав завести в рямцi пiд скло i почепив на стiнi. Дививсь на його
й думав: "От бач же, винявся там такий чоловiк, що за вбогих людей обстав.
Чому ж у нас нема такого, щоб обставав за наших хлiборобiв та й позаводив
серед ┐х кращi порядки?"
Друга книга була Зiньковi така зрозумiла, така зрозумiла, як ще нi одна
в свiтi: кожне тобi словечко в ┐й Зiнько тямив, розумiв i почував, бо воно
йому якось до душi, до серця промовляло. Звалася та книга "Кобзар Тараса
Шевченка", i як Зiнько читав ┐┐, то так, мов батька рiдного чув або до
пiснi, що кохана дiвчина спiва║, прислухався. Так гарно! I написано про
такi простi речi i про простих людей, а гарно! Через те ж i гарно воно
Зiньковi було, бо йому сподобалося, що про простих людей однаково, як i
про панiв великих, говориться. I Зiнько так собi думав: "Велика душа в
того чоловiка була, що цю книгу списав, бо вiн розiбрав, що й ми люди, та
й каже про нас, як про людей".
I вiн вийняв з книги патрет Тарасiв Шевченкiв та й його почепив поруч з
Оуеном у рямцях за склом. Дивлячись на його, згадував раз у раз усякi його
щирi слова (знав з голови багато); а як згада║ такi, як от: