"Михаил Грешнов. Останнiй неандерталець (укр) " - читать интересную книгу автора

ввiмкнув генератор нуль-часу,- двi тисячi рокiв нiби впали з плечей.
Те, що вiдкрилося, не викликало сумнiвiв: на планетi точиться вiйна
багатих i бiдних. Однi, зодягнутi в сiро-зелене, мають армiї, флоти; в
других - тiльки вiдчайдушнiсть, рiшучiсть.
Не знаю як, але на планетi бачать мене. Може, тiнь з космосу, може, моє
обличчя або щит? На мене показують пальцями.
Розбираюся у ворожих таборах. Знайшов їхнi штаби. Сiро-зеленi сильнi
синiми блискавками: електрична чи атомна зброя - незрозумiло. Де пройшли
їхнi загони, там спаленi селища... Щось на зразок катапульти. Шари, що їх
вона викидає, розтiкають червоним туманом, отруюючи все довкола.
У мене нестерпне бажання: знищити жахливу катапульту. Я накреслив на
бiлому аркушi план мiсцевостi, де розташовано цю гадину, i показав креслення
штабовi народних вiйськ.
Коли за два днi (цi й наступнi рядки написано iншим почерком, мабуть,
писала Ольга Федорiвна), подивився на гори: катапульти не було; на її мiсцi
велетенська вирва з порiзаними краями. Ще не встиг зрозумiти, наблизив
зображення - не слiд було цього робити! - з щита вирвалася iскра, обпалила
скроню i праву частину обличчя... Було вiсiмнадцяте серпня, планета
сховалася за диск зiрки, з'явиться через тридцять два днi..."
А зараз нiч на двадцяте вересня, час - без двадцяти дванадцята.
Залишається двi з половиною години.
У тецi ще папери i газетна вирiзка - оповiдання письменника Лiдiна.
Розрахунки, формули i раптом белетристика: "Повернувся з фронту Малахов i
одружився на вдовi свого вбитого однополчанина Єгора Нескачева. Сталося це
просто i природно, як росте трава чи тече вода". I далi: як воювали люди i
як гинули, а тi, що лишилися в живих, любили i жили, як i належить усiм
живим.
Валентин уявив Брайнiна, що схилився над сторiнкою. Про що думав
старий, що хвилювало його? Правдивiсть, з якою автор написав оповiдання, чи,
може, щось своє, пережите?.. I раптом, як блискавка, майнув здогад: так
могло статися i в життi Брайнiна. I не сталося!..
Валентин квапливо гортав щоденника, знайшов рядок, де Брайнiн згадував
розмову з його матiр'ю. Якою гарною була вона рокiв п'ятнадцять тому!
Валентин не мав права судити матiр чи Брайнiна. їх розсудило життя, в
якому все могло скластися iнакше i не склалося. А щастя не було нi в кого з
трьох...
Станцiя спить.
Нi, не спить. Умирає в палатi Брайнiн, людина, яка прочинила дверi у
Всесвiт, прийшла на допомогу людям далекої планети. Вмирає i жде. Кожна мить
для нього - нестерпнi муки: удар був смертельний.
Двi години.
Десять хвилин на третю. Валентин поклав руку на бiлий важiль. Важiль
посунувся, - ну, до кiнця!
Звичне падiння безоднi, вибух свiтлових променiв, i - скiльки облич,
скiльки пiднятих рук! Здається, чути, як люди вигукують: перемога!
А ось гiрський масив. I тут люди. Але чому вони подають якiсь
застережливi знаки?..
- Валентине Петровичу! - Це за дверима кричить Ольга Федорiвна. -
Швидше!
Валентин пiдхоплюється з стiльця.