"Михаил Грешнов. Останнiй неандерталець (укр) " - читать интересную книгу автора

бiлi споруди, гори, а перед очима - двоє, йдуть, розмовляють. Говорить
дiвчина, старий задумливо дивиться пiд ноги. На ньому короткий плащ; на
плечi спадає сиве волосся. Дiвчина затягнута в блискучу фiолетову тканину,
плечi й руки оголенi, витонченi, напрочуд гарнi. Вона схиляється, щось пише
на пiску: рядок, другий. Набiгає хвиля i змиває написане. Нетерпляче
вiдступивши, знову пише i вперто показує на рядки. Старий якусь мить
дивиться на написане, потiм, нахилившись, перемальовує по-своєму, i вони
йдуть далi. Крок, другий - на щитi дiвоче, з тонкими рисами обличчя, в очах
вiдбивається смарагдове море. Помах вiй, i... проходять, пронизують
наскрiзь, озирнутися, - може, за крiслом?.. Попереду берег, зелень кущiв з
бiлими кубами будинкiв i на пiску - слiди людей, котрi щойно пройшли.
- Поема, чи не так? - запитує Брайнiн. - Перлина! Природа, щедра на
розмаїтiсть, рiдко дає таку досконалiсть. До речi, яка вiдповiдає розуму...
- Люди!.. - тiльки i мiг прошепотiти Валентин, вiн був приголомшений
побаченим.
- Люди! - киває головою Брайнiн. - Розуму вiдповiдає форма - людина.
Усi iншi форми мислячих iстот вироджуються, гинуть чи знищують одне одного.
Залишається людина. Що вищий розум, то вища досконалiсть. I так на сторiччя,
на мiльйони лiт! Створивши людину, природа вiдточує, шлiфує її i вже не
вiдходить од зразка.
- Чому?
- За законом єдностi. У тiй самiй природi багато спiльного: бризки
води - завжди краплини, у веселцi - сiм кольорiв...
Зображення повiльно згасло.
- Тобi пощастило! - Брайнiн радiє, що вiдкрив планету. - Новий свiт!
- А що коли?.. - вiд зухвалої думки у Валентина перехоплює подих.
- Налагодити спiлкування? - зрозумiв його вчений. - Можна. Через
генератор нуль-часу. Тiльки не завжди безпечно. Бачиш? - вiн показав на свiй
правий паралiзований бiк. - Спочатку навчимося керувати...

Упав, розколовся на брили Мiсяць, прозирнули трiщини з синюватим газом
на днi. У червоних пiсках виблискували фiолетовi оази Марса. Кружляли над
гарячою Венерою вихори... Потiм випливла червона пляма Юпiтера - водневий
вулкан, своєрiдне сонце з температурою в мiльйон градусiв, стрiмке обертання
планети розподiляє тепло по всiй поверхнi i навiть туди, пiд товщу
атмосфери,- сплюснутi, розчавленi потворки, нездатнi пiднятися над
грунтом... А далi - зеленi, синi, блакитнi свiти; болота, що аж кишать
гадами, рослини, якi душать одна одну; планети-мертвяки - камiння i пил;
льодовики, застиглi на двохсотградусному морозi.
- Не потрiбнi польоти!..
- Потрiбнi, - заперечує Брайнiн. - Задля контакту з невiдомим нам
життям, задля видобування мiнералiв.
- Але ж - тисячi свiтлових рокiв!
- Так. Але до далеких свiтiв ми прийдемо з генератором нуль-часу...
Керувати приладом нескладно. Пiд руками скляне коло - карта зiрок, двi
блакитнi лiнiї, що перетинаються пiд прямим кутом; спiймаєш у точцi перетину
ту чи iншу зiрку - i вона з'явиться на щитi. Поворот важеля - електроннi
прилади збiльшують зiрку, вихоплюють з неї промiнь, вкладають на щит дiлянку
поверхнi, i вже в твоїй владi наблизити його чи розглядати здаля.
- Iдея твого батька... - пояснює Брайнiн. - Якби не вiйна, скiльки б