"Михаил Грешнов. Останнiй неандерталець (укр) " - читать интересную книгу автора

Це i робить тельмископ... - Брайнiн показав на щит, який виблискував
крапками ренiйових стержнiв. - За останнi роки до цiєї кiмнати зазирнуло двi
тисячi планет.
- Двi тисячi?..
- Глянути на чужi свiти, - Брайнiн уперше за весь вечiр усмiхнувся, -
мрiя всiх - од хлопчакiв до академiкiв. I нiхто, крiм твого батька, Петра
Омеляненка, Петi! - не здогадувався, як це просто.
На мить Брайнiн замовк. Валентин теж мовчав. Батька свого вiн не
пам'ятав. Але повага, з якою Брайнiн вимовив "Петi!", зачепила за серце:
розпитати його про роботу, про нього самого, про батька?.. Валентина вабило
до старого. Не лише незвичайнiсть того, про що вiн оповiдав, i не жалiсть до
виснаженого, скалiченого хворобою тiла. Може, якась внутрiшня симпатiя слiв,
коли вiн почав про батька?.. Чи несподiвана теплота погляду, як нежданий,
але теплий був дотик губiв до його щоки тiєї першої зустрiчi? А може, його
притягує до Брайнiна туга за чоловiчою ласкою, котрої Валентин нiколи не
вiдчував?..
- У цiй руцi, - Брайнiн пiдняв худу руку, друга нерухомо лежала на
простирадлi, - увесь Всесвiт! I те, що є, - вiн знову кивнув на щит, - мрiя
твого батька. Яку людину зжерла вiйна!..
Вiн повернувся над силу, нiби хотiв поворухнути правою рукою. Обличчя
скривилося вiд болю. Валентин схопився з стiльця, щоб допомогти.
- Нiчого, сиди, - сказав Брайнiн, - ще можна терпiти. Якщо менi стане
погано, - ось тобi ключ: у сейфi вiзьмеш сiру теку. Там знайдеш усе.
Розiбратися допоможе Ольга.
Брайнiн заплющив очi, кiлька хвилин лежав непорушно. Потiм потягся до
столу:
- Зараз я вивчаю Бету Ведмедицi...
Клацання, лампа гасне, на мiсцi щита виринає шатро нiчного неба. Ще
мить, - усi зiрки щезають, крiм зiрок Малої Ведмедицi.
- Бета, - каже Брайнiн, - найбiльша в прямокутнику.
Поворот важеля, i зiрка, що завмерла на мить, свiтлiшає, розпливається
на весь щит, - кружляє знавiснiлими вихорами матерiї. Валентин вiдкидається
назад - заслiплює.
- Ось так, - пояснює Брайнiн. - Усi зiрки - вогнища первородного
полум'я.
Щит гасне. Приголомшений Валентин вiдводить руку вiд очей.

- У нашiй Галактицi сто мiльярдiв зiрок. Двi тисячi планет, з яких ти
дивувався, - на вустах Брайнiна знову промайнула усмiшка, - можливо, сота
частка багатьох тисяч! Заселенi з тих планет, що я побачив, сiмдесят;
розумне життя iснує на шiстьох. I тi на краю галактики: у центрi все спалено
випромiнюванням зiрок... У Бети Ведмедицi теж, здається, є планета.
Знову клацання, шалений полiт, падiння, - так сприймає Валентин початок
експерименту, - але пересунуто важельок, i зiрка вiдпливе праворуч. В очi
рине безодня, i хоч немає анi блиску, анi свiтла, у вухах немовби свистить
вiтер. I раптом - ледь освiтлений диск, далекi сплески хвиль.
- Ось вона!
Секунда - i перед очима далечiнь навдивовижу свiтлого дня. Положистий,
всипаний галькою берег, хвилi, що горнуться до мокрого пiску, i на березi
двоє: дiвчина i старий. Вдалинi смарагдовi дерева, море теж, як смарагд;