"Михаил Грешнов. Останнiй неандерталець (укр) " - читать интересную книгу автора

з ганку...

- Ти рада, Олю, що вiн приїхав? - спитав Брайнiн сестру, коли та
повернулася до кiмнати.
- Я завжди радiю з тобою - ти ж знаєш...
- Роздивилася його? Як вiн Схожий на матiр!
- Ти не бачив її сiмнадцять рокiв.
- Що ти цим хочеш сказати?
- Усi ми змiнюємося...
- Нi, не всi.
- Ти знову за своє. Випий, - Ольга Федорiвна подала хворому лiки.
- Ми кохали Галину обидва: Петро i я. Що вдiєш, пощастило йому...
Ольга Федорiвна промовчала.
- Може, розказати йому все?
- Не варт. Усе минуло. I не хвилюйся - тобi не можна...
- У мене теж мiг би бути такий син!..

Увечерi, коли на станцiї спалахнули електричнi вогнi, Валентин,
супроводжуваний Ольгою Федорiвною, знову прийшов до кiмнати з запнутими
вiкнами.
Посерединi на звичайних велосипедних колесах стояв вiзок. Вiн був
завеликий для висохлого, знесиленого тiла Брайнiна; права половина лоба,
щока, половина пiдборiддя Євграфа Федоровича були вкритi синявою, нiби пiд
шкiрою розпливлось чорнило; синява зачепила шию, груди, виривалася разом iз
рукою на бiле простирадло.
- У нас обмаль часу, Валентине, - сказав Брайнiн, - А треба вирiшити
чимало. Вiдчини, - показав на оббитi чорною шкiрою дверi.
Повiльно пересуваючи важiль, вiн спрямував вiзка до дверей.
- "Дослiдження взаємозв'язку простору-часу..." - вашi? - скориставшись
нагодою, спитав Валентин.
- Мої, - вiдповiв Брайнiн. - Не вiрять?.. - кивнув вiн кудись на стiну
чи, може, далi, через пустелю. - Там усе по-iнакшому - в науцi, в життi...
Це у нас, старих, своє: Ольга вiддала менi роки, а в мене ось - кiмната...
Валентин роздивлявся навсiбiч. "Кiмната" звучало надто скромно, це була
справжня лабораторiя, iнженерний цех: у центрi, нiби у повiтрi, висiв
круглий щит, поспiль вкритий бiлими шротинами - ренiйовi стержнi, що
виходили торцями назовнi i з'єднувалися невидимим дротом. За щитом, наче
робот з пiднятими руками, виблискував нiкелем апарат зi скинутими до стелi
товстими закрутками кабелю. "До олiвця"... - згадав Валентин велетенську
загострену антену над дахом, наче палець, спрямовану в небо. Кiлька
циферблатiв сторожко дивилися на стiл, на пульт з важельками.
- Квантову механiку вивчав? - спитав Брайнiн Валентина, коли той доста
надивився. - Та ба, ти ж на другому курсi, - з жалем похитав головою,-
другий... Але що таке свiтло - знаєш?
- Трохи знаю...
- Тодi дозволь говорити коротше. Якщо чогось не втямиш, запитуй...
Свiтло зiрки, - нас цiкавитиме свiтло зiрок, - це щiльний скручений джгут,
що протягся вiд свiтила до нашого ока. А коли розплести цей скрутень на
волокна? Взяти, - Брайнiн зробив рух, нiби схопив щось у повiтрi,- i
роздивитися? Побачиш лице зiрки. Та що - зiрки! Цiкавiше - свiтло планети!