"Михаил Грешнов. Останнiй неандерталець (укр) " - читать интересную книгу автора

Не хотiв турбувати тебе до закiнчення iнституту, але обставини
вимагають, щоб ти приїхав. Якщо можеш, поспiши. Дуже чекаю.
Євграф Федорович Брайнiн.

Очi декана перебiгають з одного рядка на другий; Валентин уже знає
листа напам'ять, жде: вiдпустить декан чи нi?
- А хто цей Брайнiн? - запитує декан.
Торiк, коли Валентин поступив на фiзико-математичне вiддiлення,
надiйшла телеграма: "Вiтаю. Вибiр факультету схвалюю. Є.Ф.Брайнiн". Мати -
батька у Валентина нема - на запитання, хто такий Брайнiн, вiдповiла:
- Прожектер! Батьковi твоєму голову морочив...
Телеграма була з Алма-Ати, i Валентин послав запит. Вiдповiдь надiйшла
швидко: "Брайнiн по мiському адресному бюро не значиться". Та Валентин був
певний, що Брайнiн знову подасть звiстку про себе.
- Так хто ж вiн? - перепитує декан i, зазирнувши в листа, додає: -
Євграф Федорович. Є.Ф... - Вiн важко пiдводиться з крiсла, пiдходить до
шафи; пухкими пальцями перебирає корiнцi "Вчених записок".
- Є.Ф... - повторює декан. Розгортає сторiнку "Дослiдження
взаємозв'язку простору-часу i тяжiння..." - Вашого Брайнiна? - запитує
Валентина. - Зу-хвало. Прямо-таки фантастично! I на жаль... - кладе книжку
на мiсце. - На жаль... - Задишка примушує його сiсти до столу. - А втiм,
їдьте. Двох тижнiв вистачить?

Експериментальна гелiостанцiя розташована в центрi Кизилкумiв, i, аби
не цiкавiсть до Брайнiна, подорож була б нестерпною. Пропахлий бензином
газик, червонi стрiмкi бархани - вгору-вниз - доводили до очманiння; i коли
раптом вiдкрилася чаша велетенського дзеркала, наче вiдкрилася картина
iншого свiту: чи не на Марсi?..
Просто з машини Валентина провели до бiлого, сяючого на сонцi будиночка
iз запнутими зсередини вiкнами. У кiмнатах напiвтемрява, прохолода.
- Пiдiйди ближче, - покликали його, у пiтьмi Валентин не роздивився,
хто кличе. - Дай глянути на тебе. - Хтось торкнувся його руки. - Викапана
мати...
Очi мало-помалу звикли до темряви, з пiтьми нiби висунувся вiзок з
розпростертим у ньому нерухомим тiлом, обличчя, немов у сажi, чорне.
- Євграф Федорович? - непевно спитав Валентин.
- Я. Поцiлуємось... - Валентин нахилився, вiдчув на щоцi доторк
шорстких губ. - Зустрiлися, - сказав Євграф Федорович. - Скiльки рокiв!..
Запитання, - зробив застережний рух, - потiм. Вiдпочивай.
Пiдiйшла якась жiнка, взяла Валентина за руку, вивела у слiпучу спеку
пустелi. Вдвох вони перетнули подвiр'я.
- Що з ним? - спитав Валентин про Брайнiна.
- Я його сестра, Ольга, - розповiдала жiнка. - Добре, що ви приїхали.
Весь час питає про вас.
Вони пiдiйшли до схожого на барак будинку, пiднялися на ганок.
- Тут вiдпочиватимете. - Ольга Федорiвна бряжчала ключами, вiдмикаючи
дверi.
- Це братова кiмната.
- Що з ним? - ще раз спитав Валентин.
- Я вас тодi покличу... - Жiнка залишила ключ у дверях, квапливо збiгла