"Михаил Грешнов. Останнiй неандерталець (укр) " - читать интересную книгу автора

Болото раптом спучилося, вiдкрилася широка, заросла рiдколiссям
галявина. Зал жахнувся: на галявi точилося побоїсько. Шiсть чи сiм довгошиїх
чудовиськ вiдбивали напад пiвсотнi ящерiв. В'юнкi зубастi тварини кидалися
стрибками, намагаючись вчепитися у горлянку, повиснути на спинi вайлуватих
потвор. Велети вдаряли могутнiми хвостами i ними, мов колодами, причавлювали
хижакiв; гнучким рухом шиї вони давили ворогiв, i тi падали на землю.
Люди полегшено зiтхнули, коли знову набiгла хвиля лiсiв, i, простягтись
на всi боки, попливла зелена рiвнина. Якi ще жахи ховає пiд собою первiсна
сельва!
- Обличчя Землi! - задумливо мовив хтось у залi.
- Таким воно було в мезозойську еру, - сказав Iван Сергiйович, -
сiмдесят мiльйонiв рокiв тому! Жодна сторiнка передiсторiї не знає такого
розмаїття форм i таких нещадних сутичок!
А на екранi, як пiд крилом лiтака, летiли, пливли зеленi хащi, без
кiнця й краю, наче вся Земля була вкрита малахiтовим щитом.
- Звернiть увагу на райдужну смужку внизу екрана, - заговорив Андрiй. -
Спершу ми вважали її просто за перешкоду. Але змiни смужки в рiзних кадрах
наштовхнули на цiкавий здогад. Це кольорова дiаграма атмосфери, спектр
повiтря. Погляньте, яка широка в ньому смуга вуглецю. Вуглекислого газу в
атмосферi було в сотнi разiв бiльше, нiж зараз...
- Ото менi й потрiбно! Якщо не помиляєтесь! - сказав Iван Сергiйович.
- Нi, не помиляюся: лiнiї точно вiдповiдають спектру.
- Тодi!.. - вигукнув Iван Сергiйович, та в цю мить, блиснувши смугою
прибою, на екранi простягся океан, могутнiй, блискучий, чудовий, сповнений
гарячого тремтiння. Хвилi здiймалися i опадали, як вiльний подих. Синiй
простiр зачаровував мрiєю про бiлокрилу чайку, вiтрило, що забiлiє на
видноколi. Але хвилi здiймалися i опадали, розмiрено, ритмiчно, як шатуни
працюючого механiзму. Скiльки ще тисячолiть рухатися їм отак, перед тим як
пiдняти першого човна, понести закрiпленi на жердинi вiтрила?

- Океаном можна милуватися годинами, якщо хочете - цiлими днями, -
сказав Андрiй. - Кристал, практично невичерпний, записав усе, що бачив
протягом мiльйонiв рокiв.
- Мiльйонiв?
- Важко вiдшукати в ньому свiжу сторiнку. Лiс, океан, гори... Та нам,
одначе, пощастило. От кадри, знятi сотнi вiкiв згодом.
На екранi простяглася горбкувата рiвнина - степ з острiвцями лiсiв. У
високiй травi блукало безконечне стадо горбоносих антилоп.
- Межа кайнозойської ери - обличчя Землi склалося таким, яким бачимо
його тепер. I ця горбкувата рiвнина - можливо, нашi передгiр'я...
- А де не ящери, велетнi? - трохи розгублено спитала Люда.
- Вимерли.
- Хiба на землi зникли болота, жаркий клiмат?
- Нi, причина iнша, - сказав Iван Сергiйович, - i я зрозумiв її до
кiнця. Погляньте на спектр повiтря, як розширилася в ньому смуга кисню i
зменшилася смуга вуглецю. В цьому й полягає причина. Кристал засвiдчує це
неспростовно.
- Пояснiть!
- Охоче! Ящери жили в атмосферi, перенасиченiй вуглекислим газом. Для
них це було нормально. А для рослин - справжня благодать. Згадайте