"Михаил Грешнов. Останнiй неандерталець (укр) " - читать интересную книгу автора

Дехто з тих, що працювали, застигав нерухомо, сковзав вниз, зриваючись
по внутрiшнiй поверхнi чашi. Натомiсть приходили iншi.
- Титанiчна праця! їхнiй слабкий органiзм не витримує. I все одно вони
працюють, щоб врятуватися!..
Вiдкрилося внутрiшнє примiщення - величезна галерея, зала з вiкнами у
космос. По боках височiли синьо-зеленi рослини з блискучим, нерухомим, наче
металевим, листям. У центрi зали виднiлося кiлька елiпсоїдiв, у головнiй
частинi їх виблискували синi з чотирма нерiвними променями зiрки.
- Вони готують розвiдникiв на iншi планети...
Запис обiрвався, i пiсля кiлькох секунд безладного мерехтiння
вiдкрилося чорне безмiсячне небо та сiм яскравих зiрок; одна, блакитна,
стрiмко летiла назустрiч...

Люда здригнулася од спалаху свiтла. Все здавалося чужим - зал, обличчя,
нiби вона прокинулася пiсля незвичайного сну i ще перебувала пiд владою його
дивних видiнь. Володимир теж дивився чужим затуманеним поглядом, навiть Iван
Сергiйович, здавалося, був неуважний.
- Це лише тисячна частка того, що розповiдає кристал. Скiльки ще можна
побачити! - казав Андрiй.
- Невже вони загинуть? - спитала Люда.
- Вони посилають космiчних розвiдникiв. Але куди? До зiрок? Чи зумiють
вони дiстатися зiрок при своїй тендiтностi? Бачили їхнi руки - соломинки?..
- Слабкiсть ця iлюзорна - заперечив Iван Сергiйович. - Цi руки зробили
штучнi планети, зiрку...
- Але радiацiя? Вона усiх їх загубить.
- Дорога їхня сюди, на Землю! - впевнено сказала Люда.
- На Землю? - вигукнув Андрiй. - Не так це просто!
- Чому?
- Дивiться...
На екранi вiд краю до краю коливалося море лiсiв. У глядачiв перехопило
подих од блакиття i прозоростi повiтря, неосяжностi зеленого простору. Вiн
пропливає унизу, як безмежна нива, засiяна могутнiм велетом. Зал наче
сповнився повiтрям Землi, iз запахом квiтiв, глицi, липи...
- Гарно? - спитав Андрiй. - Не кваптесь захоплюватися. - Промiнь
ковзнув униз, "око" вдивлялося в хащi.
Кошлата шкура лiсу розповзалася на клоччя: купки i поодинокi дерева;
блиснула вода, всi побачили, що корiння йдуть в iржаву каламуть болота, а
стовбури здiймаються над водою; однi стояли прямо, iншi, нахилившись,
хапалися гiлками за сусiдiв, щоб не впасти в пожадливу драговину. Тi, що
впали, тонули в коричневому багнi, простягаючи над поверхнею обгризенi лапи
в похмурому безнадiйному заклику. Нi порухiв, нi звукiв не було мiж гiллям,
що зчепилося в боротьбi за сонце, за синiй простiр неба. Там же, де гiлки
розступалися i промiння торкалося болота, плавали величезнi, мов барильця,
квiти: бiлi, жовтi, оранжевi; здавалося, вони зробленi з бляхи, такими
щiльними й мiцними були їхнi пелюстки. Вони не тiшили, а скорiше жахали
людське око.
На однiй з галяв ослизлою брилою пересувалася у водi дивовижна тварина;
качиним носом вона занурювалася в калюжу, виловлюючи щось на днi i, задерши
голову, ковтала їжу; зеленi, напiвзатягнутi плiвкою очi тупо дивилися в зал,
викликаючи в усiх присутнiх вiдразу.