"Михаил Грешнов. Останнiй неандерталець (укр) " - читать интересную книгу автора

просто у вiчi. Вони дивилися, наче перевiряли, розглядали щось, i вiд їхньої
чорної глибини не можна було вiдiрвати погляду. "Жiнка!" - майнуло у
бiльшостi. Дивувала нiжнiсть обличчя, пом'якшенiсть лiнiй: правильний овал,
загострене пiдборiддя; маленький стулений рот; прямий гарний нiс, нарештi,
високий лоб i великi темнi очi, незвичайнi тим, що райдужної оболонки не
було; зiницi горiли просто на бiлках. Вiї, волосся, брови були чорнi, шкiра
темно-смаглява. "Безсумнiвно, жiнка!" - впевнилася Люда. Андрiй, наче
стверджуючи її думку, сказав:
- Випробовує електронне око жiнка. З супутника.
Обличчя зникло, промайнули прилади, стiни лабораторiї, вiкно, i промiнь
знову торкнувся планети. Тепер вiн повiльно ковзав по рiвнинах, пагорбах.
Крупним планом проходили водойми, дiлянки, засiянi рядами
зеленкувато-блакитних рослин; вiдкрилася жовта, позбавлена життя рiвнина,
нею повзла i клубочилася хмара пилюки, потiм, наче в туманi, - мертве мiсто:
засипанi пiском будiвлi, майдани i величезна гребля, простягнута, мов рука,
наздогiн водi, що вiдхлинула.
- Планета висихає, - пояснив Андрiй, - втрачає вологу... Ми
спостерiгаємо трагедiю вмираючої цивiлiзацiї.
Промiнь знову перенiсся до лабораторiї; i знову з'явилося обличчя, але
вже iнше - старе, у зморшках, обличчя чоловiка. Вражав його погляд,
розумний, вольовий, але в ньому було стiльки нелюдської втоми, болю, що
мимоволi стискалося серце. Обличчя з'явилося всього на якусь мить, але в
душi кожного полишило гiркоту i тривогу... Мабуть, чоловiк перевiряв дiю
"ока", а може, сам вирiшив попрацювати з приладом, бо "око" знову метнулося
до планети.
Знов у шаленому ритмi замиготiли дивовижнi картини: працювали
велетенськi потужнi машини, зсуваючи скелi, здiймалася курява, гнулися од
вiтру блакитнi дерева; йшла валка людей: усi сумнi, невисокi на зрiст,
вузькоплечi, з тонкими пiднятими руками.
I знову - пустеля й мертве мiсто.
- Чому б їм не збудувати пiдземнi мiста? - спитали в залi. - Сховатися
вiд пустелi?
- Можливо, такi мiста є, - вiдповiв Андрiй, - але подекуди планету
вкривають мертвi радiоактивнi зони...
Серед пiскiв траплялися червонi лисини, ще жахливiшi, нiж пустеля. Над
ними тремтiла iмла розпеченого повiтря, дихала спекою.
- Ось вони - осередки. Вони, як проказа, роз'їдають грунт, поглинають
кисень. Планета не лише висихає, вона задихається.
- Яка ж при-чина, при-чина? - спитав Володимир.
- Можливо, природний розiгрiв планети, що прийшов зсередини, а може,
ядернi випробування сягли активного шару, ланцюгова реакцiя...
- Жахливо бачити, як гине планета! - ледь стримуючи сльози, вигукнула
Люда.
- Але вони борються! Дивiться!
Поверхня планети пiшла в глибину, вiдкрилася зоряна далина, i тут,
поряд, зависла в просторi велетенська чаша, вкрита склепистою банею. Безлiч
постатей повзало по металевих фермах: надбудовували стiни, крiпили склянi
листи.
- Вони створюють штучну планету! - загомонiв зал.
- Так, другий супутник! Вони поспiшають... навiть гинуть.