"Михаил Грешнов. Останнiй неандерталець (укр) " - читать интересную книгу автора

важкуватий, але загалом безневинний.
Коли вони пiшли, Iван Сергiйович вiдiслав Євгена в сусiднiй намет грати
в домiно i задумався, що за предмет принесли геологи. Вiн зважував зiрку на
руцi, пiдносив до очей, намагався роздивитися щось у кристалi. За багато
рокiв йому не доводилося зустрiчати нiчого такого. Тримав у руках i гiрський
кришталь, i алмаз, i берили, але такого огранення, такого шлiфування йому не
траплялося, i жоден кристал не важив стiльки, як цей. Нарештi, зсунувши
зразки порiд до середини столу i поклавши зiрку на звiльнене мiсце, вiн
дiйшов думки, що оповiдi Володимира та Людмили маловiрогiднi. А що, як вони
захворiли в тайзi i все це їм привидiлося?
Iван Сергiйович умостився на лiжку, але заснути не мiг. Нила нога, i
перед очима знову ця зiрка-птах.
Свiтло рiзко посилилося, всю енергiю переключили на табiр. У сусiдньому
наметi залунали радiснi вигуки i ще пристраснiше застукотiли кiсточки. Iван
Сергiйович потягся за кварцовою лампою, i хоч вона остобiсiла йому, та без
неї при ревматизмi нiяк не можна, - намет наповнився фiолетовим свiтлом.
Крекчучи, вiн стяг з ноги валянок, та так раптом i завмер з ним у руцi.
Зiрка зовсiм змiнилася у кварцовому промiннi, заблищала голубiнню, а
всерединi немов пiднялася i застигла здиблена зелена хвиля. Чистота кольорiв
дивувала гармонiєю переходу одного тону в iнший. Вперше в Iвана Сергiйовича
майнула думка, що зiрка не зроблена людськими руками. Од цього здогаду серце
обiрвалося. Вiн схопив кристал, пiднiс до очей.
- Тю, хай йому грець... Що за чудасiя? - промимрив, вiдсахнувшись, i
мало не випустив зiрку.
Важко було повiрити в те, що побачив Iван Сергiйович: стiни намету
зникли, розтанули, в глибинi вiдкрилося чорне небо, де смолоскипами
палахкотiли сiм велетенських дивовижних зiрок. Одна, напрочуд яскрава,
блакитна, летiла просто в очi. Здавалося, що вона обпалить, заслiпить. Iван
Сергiйович труснув головою, i тут, в останню мить, перед ним постало обличчя
людини. Воно нiби наблизилося до нього, глянуло очима, сповненими такої
енергiї й розуму, що, здавалося, вони пронизують наскрiзь.
Отямившись, Iван Сергiйович побачив бiля дверей переляканого Петрова.
Нiби продовжуючи розмову, вiн сказав:
- М-да. Зiрочка-то не наша! Мiжпланетна зiрочка, от що скажу...
Про те, що кристал "показує", вранцi знав увесь табiр. Один по одному
геологи заходили до намету керiвника. Тут уже вiвся перехресний допит:
- Нi уламкiв, нi оплавленого металу?..
- Нiчого.
- Цiлком певний?
- Як не бути певним,- хвилювався Володимир, - коли ми тупцювали на
цьому квадратi все лiто!
- I нiчого бiльше?
- Анiчогiсiнько.
- Все одно треба шукати, - пiдсумував Iван Сергiйович. - Але що робити
з нею?
Усi дивилися на зiрку. Вона лежала на столi, на чистому рушнику.
- Треба повiдомити Москву, - запропонував хтось.
- А Свердловськ? - спитав iнший. - Через голову?.. Спочатку - фiлiю
академiї.
- До управлiння...