"Михаил Грешнов. Останнiй неандерталець (укр) " - читать интересную книгу автора

стоянок, маршрутних лiнiй, i - нiчого! Справдi, хоч розбийся! От i ще
стоянка...
Вовка був десь поблизу, стукотiв молотком. "Дятел дзьобом тук та
тук..." - подумала Люда. I так - щодня.
Несподiвано стукiт урвався, немов його проковтнула тиша, - нестерпна i
тривожна. Люда пiдвела голову i почула Вовчин крик:
- Лю-Людо! Вiн - дивиться!
Люда побiгла вниз по схилу: бур'ян, кущi багна хапали її за ноги, нiби
намагаючись зупинити.
Вовка стояв у розколинi, у рiчищi висохлого струмка. З одного боку
здiймалася чорна, мов зрiзана ножем, скеля, з другого - височiв осип такого
самого чорного, зруйнованого часом i дощами камiння. По осипу густо росли
осики, ще зеленi тут, куди не долiтав вiтер; крiзь крони пробивалося сонце,
лягало на дно розколини i на Вовку яскравими плямами. Вовка тримав у руках
щось схоже на зiрку, з чотирма нерiвними променями, а скорiше - на птаха,
стрiмкого, з розпластаними крилами, витягнутим дзьобом. На обличчi хлопця -
переляк i розгубленiсть.
- Рро-зумiєш! - почав вiн.- Я пiдняв її тут... I коли глянув, то
ос-товпiв! Просто на мене, звiдси ось, зi скелi, дивилися очi. I потiм -
iскри...
Сiм кольорiв полум'я!
Хлопцевi було не по собi: брови сiпалися, лiзли на лоба, навколо губ
проступили бiлi плями. Люда взяла зiрку. Це був кристал, твердий, важкий.
Забарвлення зiрки нерiвномiрне; бiля основи променi вiдсвiчували голубiнню,
кiнцi темно-фiолетовi, потовщена середина - зеленкувата, мов пляшкове скло.
Повертаючи кристал, Люда на мить повернула його боком до сонця: кристал
спалахнув у неї в руках, а на зламi, навiть всерединi зламу,- Люда встигла
помiтити шпарини й шерехатостi каменю,- вiдкрилася пласка заболочена
рiвнина, що тяглася аж до виднокола. На передньому планi височiли могутнi
дерева, схожi на пальми, бiля їхнього пiднiжжя, у водi, здiймалося щось
велетенське, буре, безсумнiвно, живе. Руки її здригнулися, все зникло.
Дiвчина глянула на Вовку, вiн усе ще стояв ошелешений, i розгублено
опустилася на траву. Кiлька секунд вони дивилися одне на одного, не вiрячи
тому, що бачили.
- Вовко... Знаєш, що ти знайшов? - спитала вона.
- Що? - спитав вiн. Голос його, здавалося, лунав звiдкись здаля.
- Не знаю... Жахно сказати... Треба негайно йти до табору!

Посутенiло, коли вони пiдiйшли до центральної бази геологiв. З десяток
наметiв громадилось на галявинi. Дiловито торохтiв двигунець, постачаючи
табiр свiтлом, проте лампи горiли тьмяно: працювала електролiзна i забирала
половину енергiї.
Намет керiвника мiстився в центрi. Сам Iван Сергiйович нездужав;
давалася взнаки давня рана та ще цей клятий ревматизм. Вiн сидiв на лiжку,
парив ноги у тазку з гарячою водою, настрiй у нього був кепський.
Радист Євген Петров, котрий жив iз ним у наметi, сказав, що прийшли
Володимир та Людмила i дуже хочуть бачити його.
- Завтра! - пробурмотiв Iван Сергiйович, проте, схаменувшись, спитав: -
Як це - прийшли? Володимир же був третього дня. Чого їм треба?
- Кажуть, прийшли з зiркою...