"Михаил Грешнов. Останнiй неандерталець (укр) " - читать интересную книгу автора

статтю?
Я показав назву.
- О! - вигукнув Оноллi. - Неандерталець!
Повз нас проходила купка "золотих бебi", як тiльки не називають
нудьгуючих гультяїв! Попереду дибав паруб'яга, зарослий коричневим пухом, з
волячою шиєю та здоровенними кулаками.
- Теддi Гойлз! - забув я про гранки. - Це ж Теддi Гойлз!
- Так, - ствердив Оноллi. - Син директора "Юнайтед Iндiен Бенк". Мiж
нами кажучи, пройда, яких мало на свiтi: пiдробляє на чеках батькiв пiдпис,
не гребує гендлюванням старими автомашинами. Справжнiй неандерталець!
- Як ви сказали? - перепитав я. - Неандерталець?
Я знав за Теддi дещо гiрше за пiдробку автографiв. Але навiщо Оноллi
приклеїв йому слiвце з моєї статтi? Це ображає Адама.


[Image007]


ЗIРКА


Знаєш, Людко, ми з тобою просто невдахи! Цiле лiто кружляємо на цьому
нещасному Л-2, i хоч би що! Група Василя знайшла молiбден, Макарова - хром.
А ми? Загубили молоток, утопили в струмку рюкзак з консервами... Якщо ж
говорити про знахiдку, про цей жалюгiдний колчедан, з пiвтора вiдсотками
мiдi, то я досi не оговтаюсь вiд погляду Iвана Сергiйовича, коли вiн слухав
про наше вiдкриття. Бр-р!
Вовка труснув чуприною, i веснянкувате його обличчя - Люда прозвала
"зимою й лiтом тим самим цвiтом" - зашарiлося.
- Хоч розбийся! - пiдсумував вiн
- Потерпи, Вово, - заперечила Люда, - ти завжди лiзеш поперед батька в
пекло. А пегматитова жила?
- Жила!.. Що про неї сказав Iван Сергiйович? Ду-рниця! Ось що сказав!..
Вовка заїкався, як це траплялося з ним, коли дуже хвилювався.
- Але ж пегматит буває супутником берила.
- Камiнцiв? Гелiодора, смарагда? Може, тобi вже - готовi сережки? Нi,
дякую, дрiб'язковим не був! Пiду на iншу дiлянку.
-Хочеш розвалити нашу групу?
- Групу! - вигукнув Вовка. - Ти та я - оце й уся група. I обоє невдахи!
В душi Люда була згодна з ним. Звiсно, їм не щастило, Вовка обурювався
недарма. Погрозу, що вiн пiде, не варто сприймати всерйоз. Просто потрiбна
розрядка пiсля зустрiчi з Iваном Сергiйовичем, пiсля всiх невдач, от Вовка й
висловився.
По Уралу йшла тиха, в сонцi й золотi, осiнь. Червоними спалахами
жеврiли кущi черемхи, осичняки, горiли охопленi полум'ям берези; навiть
Вовчина чуприна золотилася червоним сплавом. Усе палахкотiло, блищало,
одверто хизуючись яскравими осiннiми барвами.
Тiльки Вовцi було не до краси. Схопивши молотка, вiн розгонисто рушив
по схилу.
Люда витягла карту, схилилась над злощасним квадратом Л-2. Скiльки