"Михаил Грешнов. Останнiй неандерталець (укр) " - читать интересную книгу автора

кулю в спину. Але нiхто не хотiв бруднитися. Тодi й викликали вертолiт.

А що Адам?
Передi мною десятки книжок, учених трактатiв i просто домислiв "про
снiгову людину", непальського йетi, троглодитових людей. Я розмовляв з
найвидатнiшими антропологами. Кожний з них прагнув викласти свої гiпотези,
погляди. Усi їхнi твердження, здається менi, не вартi однiєї-єдиної статтi
росiйського професора Поршнева. Вiн висловлюється одверто: "снiгова
людина" - нiсенiтниця. Коли йдеться про таємничу iстоту, що є в Тiбетi чи
Гiмалаях, то вона зовсiм не живе в снiгах. Вона може перетинати снiговi
схили, переходити з долини в долину, залишаючи вiдбитки нiг на снiгу. Але
питання не в тiм, що ми стрiли нову iстоту, а в тiм, де ми розiйшлися з нею
на шляхах iсторiї. Це, - твердить професор, - залишкова парость людини
неандертальської. Це релiкт, котрий зберiгся в важкоприступних мiсцях нашої
планети. Маємо на оцi пережилих свої столiття неандертальцiв, котрi нинi
вимирають...
Зустрiч з Адамом, проведенi з ним три днi дають менi право приєднатися
до цiєї думки.
Скептики - вони є серед моїх недругiв i друзiв - сумнiваються, чи був
Адам взагалi.
- Коли був, - запитують вони з моторошною iронiєю, - то чому один, а не
два i не три Адами?
Чому один, я не вiдповiм, але як будь-яка сторона в обопiльнiй
суперечцi я можу мати свою думку: Адам був одинаком у цiй долинi чи, може, й
у всiх Гiмалаях, через що вiн з такою прихильнiстю i поставився до людини.
Це був останнiй неандерталець.
У свою чергу я ставлю скептикам свої запитання:
- Хто звiльнив мене з лавини, перенiс до ущелини i потiм три днi водив
гiмалайськими схилами? Хто вбив снiгового барса? Хто принiс козеня?
Про козеня мене питали тисячу разiв; льотчики пiдтверджували, що горло
в нього було прокушене. У мене вивихнута рука, мене пiдiбрали в такому
станi, що я навiть мухи не здатний був убити.

Я закiнчив статтю в Майамi-Бiч, у Флорiдi, де я вiдпочиваю. Рука
зажила. Душевнi травми загоїлися. Друзi й рiднi зробили все, щоб оточити
мене спокоєм. Але я не сказав їм про одне, хай це буде для них
несподiванкою. Я поїду в Гiмалаї i розшукаю Адама. Менi скажуть, що це
безумство, вiдмовлятимуть од поїздки. Але я бачу Адама, як вiн сидить,
зiщулившись, коли я марив, бачу смуток його очей. Цей смуток - людський.
Не можу визначити, що тягне мене,- мрiя дослiдника чи прагнення
допомогти Адамовi. Навряд чи я зможу допомогти. Але вiн врятував мене, а я
навiть не вiддячив йому.
Можливо, це сентиментальнiсть? Увага друзiв, лагiдний океан розм'якшили
мене, вичавили сльозу? Тодi менi краще лишатися тут. Але я поїду. Пiдпишу
статтю i поїду.
На пляжi я абоную постiйне мiсце - з восьмої до одинадцятої ранку. Сюди
менi приносять пошту i книжки.
Коли надiйшли гранки статтi, на пляжi зi мною був Оноллi, доцент
Чiкагського унiверситету, етрускознавець.
- Цiкаво, - спитав вiн, побачивши редакцiйний конверт, - як ви назвали