"Михаил Грешнов. Останнiй неандерталець (укр) " - читать интересную книгу автора

думав, що нiчого страшного зi мною не станеться. Поблукаю з Адамом,
поспостерiгаю за ним, дiстануся людського житла, - увесь час я поглядав
униз, у долину: чи, бува, не синiє десь димок? Ця безтурботнiсть, напевно,
була навiяна цивiлiзацiєю. Бiльше того, зустрiч iз Адамом - твариною чи
людиною - не пробудила в менi навiть почуття небезпеки чи тривоги. Тiльки
зустрiч вiч-на-вiч iз барсом - та й то якусь мить я милувався твариною, нiби
в зоопарку, - i сутичка, що розiгралася на галявинi, вiдкрили менi свiт, де
я перебував. Цей свiт зламав мене, нерви мої не витримали.
Не знаю, скiльки я марив. Отямився вiд болю в плечi - Адам торсав мене,
намагаючись розбудити. Я встав на ноги i, хитаючись, пiшов геть од галявини.
Недавня подiя згадалася менi до найменших подробиць. Барс розтерзав би мене.
Не вiрилося, що я живий; гори, небо здавалися сiрими, мов укритi пилом.
Довго йти я не мiг i, скориставшись тим, що Адам вибрав мiсце для
вiдпочинку, зупинявся, впав мов пiдкошений поруч нього.
Нервове потрясiння i хвороба спричинилися до марення. Вночi я кидався в
гарячцi, не давав спати Адамовi, вранцi не мiг стати на ноги. Адам бачив, що
зi мною коїться щось погане, але допомогти менi не мiг. Удосвiта його вже
мучив голод - напередоднi вiн не ходив на полювання. Кiлька разiв вiн
пробував iти на пошуки їжi, але я кликав: "Адаме!", i вiн лишався. Нарештi
вiн сiв поруч, мабуть, змирившись iз тим, що залишити мене не можна. Обличчя
його було зосереджене, брови насупленi - Адам думав. Я то непритомнiв, то
приходив до тями, а вiн усе сидiв непорушно i думав. Опiвднi, коли сонце, що
весь ранок блукало в туманi, визирнуло, i я лежав, зiгрiвшись, позбувшись
противної судоми, Адам раптом пiдвiвся i подався геть. "Адаме!" - гукнув я.
У вiдповiдь затрiщали кущi - Адам побiг. Мене пойняв вiдчай, я поповз,
продираючись крiзь хащi, але сили щомитi залишали мене i, коли я вибрався на
галявину, то далi повзти не змiг. Припав обличчям до землi i заплакав. Од
жалю до самого себе, вiд жорстокостi Теддi, Адама, котрi кинули мене
напризволяще. Але що мiг вдiяти Адам? Усе, що було в його силах, вiн зробив.
Навiщо йому морочитися зi мною? Адам - частка природи. В його розумiннi i я
частка природи. Слабша частка, бо в природi виживає сильнiший. Якщо я не
можу рухатися, добувати їжу, боротися, я вже мертвий. Така нещадна логiка.
Не сидiти ж, не оплакувати мою слабкiсть - сентиментальнiсть тут нi до чого.
Минали години. Сонце здiймалося все вище. Я ховався вiд нього в
затiнок. Мучила спрага. Усю нiч менi хотiлося пити, i тепер спрага
затьмарювала розум: здавалося, надi мною, а може, в менi самому безупинним
колом кружляла чудернацька чорно-бiла нiч. Коли сходила бiла половина кола,
я намагався якомога глибше зiтхнути, бо чорна половина тягла мене в прiрву,
де не було нi свiтла, нi повiтря. I так безперервно - вгору, вниз, угору,
вниз...
Потiм з'являється Теддi. "Плюймо на паскуднi Гiмалаї!" - регоче вiн. Я
вiдштовхую його, намагаюсь вилiзти з чорної безоднi. "До яхт-клубу! В
маклери!" - горлає й кривляється Теддi, i я люто ненавиджу його. Вiд
ненавистi менi легшає, бiле коло пiдiймає мене вгору. Тут я набираю повнi
груди повiтря i кличу:
- Адаме!..
I Адам приходить. "Ти?" - я не вiрю очам. Адам кидає з плечей козеня.
Козеня живе i рябе - шерсть його в сонячних плямах.
Тут знову починається марення: Адам закидає козенятi голову, встромлює
в шию мiцнi бiлi зуби. Кров вiн засмоктує собi в рот, i коли щоки