"Михаил Грешнов. Останнiй неандерталець (укр) " - читать интересную книгу автора

Дивне iснування, його й життям не назвеш. У чому Адамовi радощi, пристрастi?
Чи є в нього бажання, думки, прагнення? Згадую диких козлiв: з дня в день
ходять вони тим виярком на пасовисько i водопiй. Трапляється, гинуть. Але
забувають i знову йдуть звичною стежкою. Невже так i в Адама? Хай у нього
бiльше сили, бiльше кмiтливостi й розуму. Однак в iншому - те ж саме. Це
жахливо. Другий день я блукаю луками i вже ненавиджу їх. Але Адам уже не
молодий: у бородi сивина, на головi й на грудях теж сиве волосся.
Ми йдемо з одного виярка до другого через луки, ручаї, завали камiння.
Я не зважаю на них, усе менi здається схожим одне на одне... Я зайнятий
собою i своїм болем. З спiдньої сорочки зробив перев'язку для руки. Втiм,
бiль не вщухає нi на мить, кожний крок вiддає у плече. Менi потрiбний
вiдпочинок. Як це пояснити Адамовi? Морщусь i стогну, показую на руку, проте
Адам не розумiє мене. Байдуже створiння!
Сонце вже пiдбилось височенько, пече нестерпно. Адам iде вниз. Вiн
притомився, рухи стали повiльнi, млявi.
Спускатися легше, я майже наступаю йому на п'яти. От уже близько
заростi. Чомусь Адам бере вбiк - побачив пташине гнiздо? - а я йду прямо.
I весь час озираюсь: чи пiде вiн за мною, чи обере iнший шлях? Адам iде
слiдом, але я одним оком стежу за ним. Ось i кущi. Обминаю один кущ, другий,
виходжу на галявину i, нi про що не думаючи, простiсiнько натрапляю на
барса. Вiн крокiв за шiсть од мене. Якусь мить роздивляюсь його, i перше
враження - усе в ньому гарне i досконале: очi перекресленi чорною блискавкою
згори донизу; зiгнутi, готовi до стрибка лапи, довга, всипана темними
кiльцями спина, i ще далi бiлий кiнчик хвоста. Ось вiн стрибне, повалить,
зiмне. Ця думка приголомшила мене, прикувала на мiсцi, позбавила волi. В
мiзках, як в арифмометрi, стугонiло одне слово: кiнець...
Ледь помiтно барс пiдтяг перед стрибком задню лапу. У цю ж мить жахливi
руки-клешнi схопили мене й жбурнули на траву. Там, де щойно був я, стояв
Адам. Не млява, стомлена спекою людина, а люта звiрина: очi йому звузилися,
шерсть на потилицi й спинi здибилася. Якщо для мене була несподiваною
зустрiч iз барсом, то для барса не менш несподiваною була змiна осiб.
Замiсть напiвмертвої з переляку нiкчеми, котру можна було знiвечити ударом
лапи, перед ним стояв господар Гiмалаїв. Звiр заревiв. Уникнути зустрiчi вже
не можна було - увесь вiн мов зведена пружина, - вступати в бiй з
найсильнiшим з усiх ворогiв небезпечно, а вiдступати пiзно. Тварина вимiряла
стрибок, щоб не схибити й накрити людину всiєю своєю вагою i силою. Адам
розумiв це, вiн пригнувся, майже присiв, витягши наперед могутнi руки. Вiн
стежив за кожним порухом звiра, точно вгадуючи його дiї.
Я дивився на Адама. Я бачив його в цi днi за рiзних обставин: на луках
вiн нагадував селянина, що прополює грядки, на полюваннi - мисливця. Зараз
це була тварина, сильна i нещадна.
Вони стрибнули водночас. Барс сподiвався впасти на людину усiма чотирма
лапами й пiдiбгав заднi у тi частки секунди, доки тривав стрибок. Але в
момент найвищого зльоту, коли тiло тварини розпласталося в повiтрi, Адам
опинився пiд черевом барса, схопив його за заднi лапи. I вже не дав йому
опуститися на землю. Могутнiм рухом вiн розкрутив барса над головою i,
вклавши в останнiй ривок усю силу, вдарив об камiнь...

Уперше за час мандрiв iз Адамом я втратив свiдомiсть. Галявина, кущi
попливли перед очима, все запнула темрява. Переживши жах снiгової лавини, я