"Михаил Грешнов. Останнiй неандерталець (укр) " - читать интересную книгу автора

змiшувалися, i виярок, здавалося, був заповнений свiжим прозорим медом. В
гирлi виярка височiли купи камiння. Що ближче ми пiдходили, то обережнiшими
ставали Адамовi кроки, рухи. Я подумав, чи не побоюється вiн чогось, може,
хижака? Але це було не так: Адам полював.
Менi давно слiд було помiтити, що вздовж виярка тягнеться витолочена
копитами стежина. Тут проходили стада гiрських козлiв. Адам знав її, знав,
коли тварини спускаються до водопою. Пiдiйшовши до виярка, вiн схилився до
землi i нiби щез мiж камiнням. Я теж сiв на камiнь, мiркуючи, що далi йти не
варто, аби не заважати йому полювати.
Повiяв легкий, по-вечiрньому прохолодний вiтерець. Жоден звук не
порушував тишi. Сонце сiло за гори. Жовтi осики стали оранжевi, потiм
червонi, потiм бурi. Повiтря було таке прозоре, що предмети навiть на
великiй вiдстанi можна було роздивитися нiби крiзь побiльшувальне скло. Я
бачив горловину ущелини, стежину, камiння, де залiг Адам. А от коли пiдiйшли
тварини, я не помiтив. Раптом з камiння вирiс Адам i жбурнув, як менi
здалося, брилу в траву. Тут же вiн сам стрибнув услiд за брилою, i за мить я
почув рiзкий крик тварини: гiрський козел бився в Адамових руках. Увечерi ми
розмовляємо.
- Не ображайся, - кажу я Адамовi. - Сире м'ясо менi не пiдходить.
- Йа-а... - непевно вiдгукується Адам i стежить за тим, як я готую
страву. На щастя, в мене збереглися таблетки сухого спирту i дюралевий
футляр од лiчильника, що менi править за полумисок.
- Зварю юшку - не вiдмовишся?
- Йа-а... - вiдповiдає Адам. Вiн i сьогоднi подiлився зi мною здобиччю.
Зараз його цiкавить блакитне полум'я i всi рухи, котрi я проробляю над
бляшанкою. Приготування юшки затягується, Адам насилу переборює сон. Менi
хочеться пригостити його стравою i, щоб вiн не заснув, я займаю його
розмовою:
- Солi в нас нема. Перцю духмяного теж. Але юшка все одно буде...
Час од часу я змушений забувати про дюралевий полумисок: плече
розпухло, лiву руку я пiдтримую здоровою правою; ми сидимо пiд навислою
скелею, в нiшi, видовбанiй вiтром чи морозом.
- От якби ти полiкував менi руку, - кажу я Адамовi. - Певно, плечовий
суглоб вивихнуто. Але ти, мабуть, нiчим не зарадиш...
- Уф-ф... - зiтхає Адам, шкодуючи, що не може допомогти.
Менi подобається оте "уф-ф". Адам лагiдний хлопець. Шкода, що вiн
бiльше нiчого не може сказати. Чи є в нього родичi? Де вони? Чому вiн блукає
один, де буває взимку?
Але ось юшка готова. Адам спостерiгає, як я, обпiкаючи пальцi, витягаю
з бляшанки м'ясо, охолоджую.
- Ще мить, - кажу. - Хай лишень прочахне.
Викладаю перед ним галети i шоколад - увесь свiй аварiйний запас.
Вареного м'яса Адам не їсть. Не торкнувся i юшки, галет не бере; я
хотiв пригостити його галетами ще вдень, та вiн i тодi не взяв. Можливо,
вони здаються йому запиленою рiнню? Зате шоколад Адамовi смакує. Вiн довго
розжовує шматочки, прицмокує.

На свiтанку повторюється кружляння по горах: тi ж луки, той самий пошук
їжi. Я йду за Адамом i думаю про його життя: сьогоднi те ж, що i вчора,
завтра те саме, що й сьогоднi. В iм'я чого? Щоб прожити ще один день?..