"Михаил Грешнов. Останнiй неандерталець (укр) " - читать интересную книгу автора

мить не зупинявся: снiдав на ходу - легко, без зусиль. Тут починалося
справжнє мистецтво, i ним володiв Адам досконало: то нахилявся трохи
праворуч, то - трохи лiворуч, зривав рослину i йшов далi. Потiм нахилявся
знову праворуч i знову лiворуч. Був своєрiдний ритм у цих похитуваннях,
пластичний танок, що нагадував ритуальнi рухи первiсних землеробiв. Це дуже
цiкаво i заразливо. Я й собi почав рухатися пiд цей ритм, - стеблина
обiрвалася, корiнь залишився в землi. Але влада ритму пiдкорила мене... Я
жорстоко помилився, коли сказав, що збирання не вимагає зусиль. Ще яких
зусиль коштувало менi викопати корiнець, коли я намiрився це зробити. До
того ж я вiдстав вiд Адама, довелося наздоганяти його. Словом, у мене нiчого
не виходило i, навiть знаючи усi їстiвнi корiння, я навряд чи змiг би
поснiдати отак - бракувало Адамових умiння й досвiду. Вiн харчується
рослинною їжею? Дивлюсь, якi рослини вибирає. Налiчив майже пiвдюжини. Назв
їх не знаю - адже я фiзик... Скiльки треба йому, щоб наїстися? На такiй
височинi, постiйно рухаючись? Ми йдемо вже годину, але я не помiчаю, щоб
Адамовi надокучив снiданок. Учора вiн їв м'ясо. Мабуть, вегетарiанською їжею
не проживеш. Як же Адам полює? В нього немає нi лука, нi стрiл, анi
звичайної палицi. I в мене нема зброї. Скiнчиться запас у рюкзацi - не буде
що їсти. Корiння i стеблини рослин - не про мене...
Як Адам добуває м'ясо, я побачив того ж дня. Було це пiсля вiдпочинку,
коли сонце пiдбилося над горами. Ми вже спустилися з лук до горiхових
гайкiв. В одному з них i влаштували перепочинок. Наперед скажу, що Адам
багато спить. Позначається тут висота чи потреба швидко вiдновлювати сили,-
не знаю, але, якщо Адам не рухається, то дрiмає чи засинає. Менi здається,
що в Адама день сплановано: ранок - час для снiданку, опiвднi тривалий
вiдпочинок, увечерi знову добування їжi, полювання. I в просторi Адам
орiєнтується свiдомо, вiн не ходить навмання. Можливо, у нього свiй район -
плантацiї та мисливськi угiддя: волоський горiх, жолудi, корiння й трави,
полювання дає йому доста їжi, за житло правлять скелi i заростi. Видно, Адам
не новачок у тутешнiх мiсцях.
Ми вже проминули кiлька горiхових гайкiв, коли раптом Адам зупинився,
розсунув гiлля i полiз у гущавину. Це було саме вчасно для нас обох: шерсть
на його спинi змокла вiд поту, я ледве переставляв ноги. Слiдом за ним у
хащi полiз i я. Тут було прохолодно. Ми заснули.
Я не боявся, що Адам скористається моїм сном i втече. Якби йому
схотiлося, вiн заховався б од мене в будь-якiй розколинi. Але цього не
сталося, i тут доводилося думати так: або вiн менi симпатизував, або зовсiм
не помiчав. Перше для мене було б приємнiше, хоч я не мiг зрозумiти, чим
викликав у нього довiру. Тим, що безпомiчний, беззбройний?
Я прокинувся перший i, мабуть, трiснув гiлкою, коли повернувся, щоб
глянути, чи тут мiй супутник. Адам безшумно пiдвiвся, повiв головою в один
бiк, у другий, при цьому плечi його разом з головою хиталися праворуч i
лiворуч; так само нечутно став на ноги, вийшов з нетрiв. Я продирався за
ним. Вiн був уже метрiв за двадцять, йшов уздовж узлiсся. В кожному його
русi вiдчувалася цiлеспрямованiсть - хода широка, руками розмахував сильно.
Але ось чагарi скiнчилися. Адам пiшов повiльнiше. Я наздогнав його.
Перед нами був порослий травами виярок: невеличка зелена оаза, що загубилася
в скелях. За формою виярок скидався на клинок, вiстря якого впиралося в
розколину, що вела, мабуть, до iншої долини. Сонце сiдало позад нас,
освiтлювало жовтi скелi. Зелень i жовтизна, пахощi квiтуючих трав