"Михаил Грешнов. Останнiй неандерталець (укр) " - читать интересную книгу автора

ножем. Гладенько й чисто - одним ударом... Чомусь не дивуюся. Надто вже
кортiло Теддi до яхт-клубу...
За спиною вiдчуваю камiнь. Це приємно: спина болить, холодний камiнь
заспокоює бiль. I ще спостерiгаю вечiр: в ущелинi сутенiє, а вершини палають
на сонцi. Небо синє, з лiлуватим вiдтiнком,- таке воно буває в Гiмалаях на
гарну, безвiтряну погоду... Чи шукатимуть мене? Теддi, звiсно, живий. Вiн
скаже, що я загинув...
Од роздумiв мене вiдвертають кроки. Це вiн. Пiдходить, щось подає.
Тягнуся назустрiч рукою. Мимоволi, наче вiн подав руку, вiтаючись, а я
вiдповiв йому. Пальцями вiдчуваю липке i холодне - м'ясо. Спершу хочу
вiдкинути шматок, але, стримавшись, беру. Чую сопiння. В ущелинi темно, не
можу роздивитися обличчя того, хто пiдiйшов. I нiчого не можу сказати.
Вiдзначаю, що менi не лячно. Але i слiв немає - нi запитання, нi вдячностi.
Кроки вiддаляються. А я тримаю i не можу кинути м'ясо. Не можу швиргонути
його, наче воно приросло до рук. Цей шмат, з вовною i з шкiрою -
найдивовижнiше з усього, що я пережив за день. Це не тiльки дарунок i не
тiльки їжа, це акт людяностi. Тварина могла знайти мене на снiгу, могла
притягти до лiгва. Могла знехтувати мною як здобиччю. Але врятувати й
нагодувати слабого може лише друг - людина.
Я мушу йти до нього.
Пiдводжусь i, тягнучи за собою рюкзак, йду туди, де вiн їсть. Вiн ще
там. Зупинившись на вiдстанi трьох крокiв, питаю:
- Можна з тобою... Адаме?
Мовчки вiн згоджується з iм'ям, котре злетiло з моїх уст. Мовчки
вкладаємося спати. Майже поруч - двоє в ущелинi. Я не вiдiйду вiд нього анi
на крок, поки не довiдаюсь, хто вiн i яка доля зв'язала нас обох.

Уранцi я готуюся йти з Адамом. Мотузку я кинув. Витяг iз рюкзака тепер
непотрiбний лiчильник, щоб не муляв плече. А в головi снуються тi ж самi
думки, що i вчора: фiлософський монолог, звернений до Адама. Це трохи
смiшно: фiлософствувати в ролi Робiнзона, але П'ятниця мiй, слово честi,
хороший, i ранок гарний, i почуваю я себе краще, вiдпочив за нiч, i тому
пишномовнi слова так i рояться в моїй головi: хто ти, Адаме, чому ти тут?
Чому люди тебе не знають? I якщо ми зараз разом, чи вiдповiси ти на цi
запитання? Треба йти з тобою, i я пiду - чи не заперечуватимеш? Тiльки не
поспiшай. Не лякайся мого голосу. Можливо, менi краще зовсiм не говорити?
Згода, я лише йтиму за тобою слiдом. Не звертай на мене уваги, будь собою.
Будь тiльки самим собою! Уяви, що я тiнь, до котрої ти звик i не помiчаєш.
Я мiг би й далi вести цей монолог, але часу немає. Починався наш перший
день.
Ми вийшли з ущелини назустрiч сонцю. Попереду був розложистий спуск у
затиснуту мiж хребтами долину; позаду снiг, що завалив розпадину. Ущелина,
що ми її залишали, була випадковою складкою, якої лавина не досягла. Пiд
ногами стелилися луки, там i тут пробивалися джерела i напували водою трави
та заростi невисоких чагарiв. Адам iшов не поспiшаючи, i поки наш невiдомий
шлях вiв донизу, встигати за ним було неважко. Вiн ступав, похитуючись, наче
, моряк на палубi пароплава, ноги ставив важкувато, але мiцно, руки його
звисали нижче колiн. Вiн увесь був у русi. Вранцi вiн снiдав, i цiлковито
вiддавався цiй справi: виривав iз землi корiння рослин i їв. Чи знаходив їх
за запахом, чи збирав механiчно,- не знаю, але мене дивувало, що Адам нi на