"Михаил Грешнов. Останнiй неандерталець (укр) " - читать интересную книгу автора

тоненько, мов порцеляна, коли по нiй постукуєш пальцем. Це створює особливий
настрiй. Останнi метри перед вершиною завжди особливi. Забувається втома, не
тисне на плечi рюкзак. Ще крок, ще крок - i перемога! Але - обережнiше
промацуй кожний дюйм. Не дивися вгору. Не дивися вгору!..
Щось трiснуло, розкололося, наче скло пiд рiзцем. Блискавичний зигзаг
пробiг по снiгу, бiла ковдра здригнулася, поповзла. Завалюючись головою
вниз, бачу поверхню схилу. Вона слiпучо димить, набрякає, вирує... Зараз
мотузка натягнеться, мене гойдне, як маятник, центр крiплення котрого -
Теддi. I точно - ривок...
Тiєї ж митi щось в менi луснуло, мов кровоносна судина. Шугає вгору
кiнець мотузки, дугою зависає у повiтрi. Нiчого не розумiю: де Теддi? Мене
вже перекидає, кружляє, занурює в снiг, викидає i тягне донизу. Марно
хапаюсь за снiговi брили, вони спалахують бiлим димом. Рюкзак то опиняється
перед очима, то б'є по спинi. Навколо стогiн i шурхiт, небо i гори гарцюють,
сонце стрибає то вгору, то вниз. "Оце спуск!" - дивуюся я. Але страху чомусь
не вiдчуваю: кожний поштовх сигналiзує, що я ще живий, i я чекаю наступного
поштовху, щоб пересвiдчитися, що я ще живий. Коли мене не стерто на порох,
то тiльки, мабуть, тому, що я перебуваю на верхiвцi лавини. I так триває
нескiнченно довго.
Нарештi мене боляче вдаряє об снiгову подушку, кидає ногами вперед - у
замет.

...Хтось схилився надi мною...
Хоча я опритомнiв усього на якусь мить, побачене лишилося в мозку.
Зiницi вiдтiнялися коричневим обiдком на сiрих, схожих на мармур бiлках; над
ними - витягнутi вперед брови, що злилися в один надбрiвний вал, а за ним -
нiчого: лоба нема... Далi - коричнева, збрижена зморшками шкiра, з прорiзом
рота й губiв, котрi ледь прикривали зуби; плескатий нiс, скошене пiдборiддя;
шиї нема, голова вросла у плечi... I все ж це була не морда тварини, це було
обличчя!.. Бiльше того, воно посмiхнулося до мене, губи розтулилися:
- Йа-а...
I ще краєчком ока я помiтив, що лежу в ущелинi. Небо над нею, нiби
рiка, що тече у височинi.

Отямився я вiд ударiв каменя об камiнь. Поруч нiкого не було. Кресали
недалеко. Якщо пiдвестися, певно, можна побачити, хто i навiщо креше... Але,
щоб пiдвестися, треба побороти бiль i страх. Страх, певно, сильнiший.
Жодного разу в життi я не бачив такого обличчя!.. Може, це марення, що
напливло, коли я знепритомнiв? А якщо не марення? Якщо чудовисько чекало,
поки я прокинуся? Якщо воно не вживає мертвого? Ведмедi ж не їдять
мертвечини. Може, слiд нечутно вiдповзти, заховатися?
Знову чується стукiт. Треба встати, примушую себе,- хто там стукає?
Пiдводжуся i, тримаючись за камiнь, ступаю кiлька крокiв ущелиною. Бачу
його. Вiн сидить на землi i їсть. Вiдриває куснi од тушi,- в сутiнках не
можу розрiзнити, що перед ним: гiрський козел? Кiстки розбиває об камiнь...
Я дивлюсь на нього - поки вiн не бачить мене. Коли вiн обертається, я
сповзаю з каменя на землю.
Намагаюся пригадати: як я сюди попав. Один до ущелини я прийти не мiг.
Хтось мене привiв чи принiс. Вiн? Ось рюкзак, мотузка... Кiлька хвилин я
розглядав мотузку. Кiнець її не розiрвано, не перетерто. Його вiдрiзано