"Михаил Грешнов. Останнiй неандерталець (укр) " - читать интересную книгу автора

Теддi Гойлз зiрвав iз себе кисневу маску: так вiн робив завжди, коли
йому хотiлось чортихнутися на весь бiлий свiт. Що буде далi, я знав.
- Хай йому чорт! - сказав вiн. - Вiдколи цей дойда Хiлларi та ще з цiєю
мавпою, з шерпом Тенсiнгом, забрався на Еверест, менi робити в горах нiчого.
Подолай я хоч десять вершин, та якщо кожна з них буде бодай на метр нижча за
Еверест - це вже не дасть анi слави, анi грошей. Три рядочки петиту десь на
шiстнадцятiй сторiнцi "Нью-Йорк Таймс" - ото i все!
Говорити було важко: сухе, морозяне повiтря обпiкало легенi, але Теддi
вже не мiг зупинитися:
- Три рядочки петиту! Досить! Бiльше не затягнеш мене нi в Гiмалаї, нi
в Анди. У тебе, звичайно, iнше дiло, - ти вчений. Та, власне, що це тобi
дасть? Назвеш якимось iм'ям ще одну дурну вершину.
Бовдур цей Теддi. Четверту вершину ми долаємо не задля того, щоб дати
їй назву. В моєму рюкзаку лiчильник космiчних злив. Три лiчильники вже
встановлено: ця остання вершина замкне квадрат завдовжки сто кiлометрiв.
Автомати дадуть змогу з'ясувати iнтенсивнiсть потоку корпускул, ступiнь
природної радiацiї на височинi двадцяти тисяч футiв. Не пояснювати ж це
зараз Теддi!.. Як вiн попав в експедицiю? Через свою волячу силу чи як син
голови "Юнайтед Iндiен Бенк"?.. Розмовляти з ним - нестерпно. Добре, що
можна не вiдповiдати йому - мовчати i дивитися на гори.
Краєвид звiдси чудовий. Гiмалайська дуга величезними руками простяглася
iз заходу на схiд; руки вигнутi до пiвночi, наче стримують i не можуть
стримати натиск повiтряних хвиль: хвилi переплiскують через хребти i
поспiшають до Iндiйського океану.
Останнiй намет на шiстсот метрiв нижче, звiдси його не видко: коли ми
пiдходили до вершини, то обiгнули скелю з пiвнiчного боку, тут, здається,
легше зробити кидок. Схил збiгає донизу, а подивишся вгору - голова
паморочиться: простiр такий безмежний, наче висиш у центрi синьої кулi,
синява затягує в себе, одiрвешся i розтанеш у зачарованiй глибочiнi...
Теддi на мить змовкає. Я зовсiм не знаю цього хлопiiя. Єдине, чого йому
не бракує, - це витривалостi. Недарма його призначено в останню пару.
- Ходiмо! - каже вiн, утоптуючи страховий майданчик. - Плюнемо згори на
паскуднi Гiмалаї, а там - до яхт-клубу, до футбольної команди, хоч у бiржевi
маклери, аби вiд цих гiрських красот подалi. З мене годi - ось так! - Теддi
ребром долонi проводить по горлянцi.
Встромивши льодоруб мiж камiнням, вiн пропускає мене вперед. Я легший
за Теддi, i стежину доводиться прокладати менi. Теддi пройде по моїх слiдах,
тодi знову я пiду вперед. Ми зв'язанi мотузкою. Вона для нас - значно
бiльше, нiж та, на котрiй розвiшують бiлизну. Бiльше, нiж струна в першiй
скрипцi оркестру. Вона з'єднує нас, як пуповина з'єднує маля з матiр'ю. Вiд
кiлькох моткiв, що звисають бiля паска, залежить наше життя. Але ми не
думаємо про це пiд час пiдйому, так само намагаємося не дивитись у прiрву,
по краю якої ступаємо. I не дивитися в синяву, - на неї хочеться спертися...
Краще в такi хвилини думати про напарника у себе за спиною. I покладатися на
нього.
- Уперед!.. - Теддi мiцно стоїть на майданчику. До вершини звiдси -
чистий, обдутий вiтрами наст. Глибину його не визначити. Лiворуч цукрова
поверхня, - до неї можна доторкнутися рукою; праворуч урвище до середини
гори... Шарудить мотузка, її попускає Теддi. Вона ковзає по снiгу i спiває