"Михаил Грешнов. Останнiй неандерталець (укр) " - читать интересную книгу автораТеддi Гойлз зiрвав iз себе кисневу маску: так вiн робив завжди, коли йому хотiлось чортихнутися на весь бiлий свiт. Що буде далi, я знав. - Хай йому чорт! - сказав вiн. - Вiдколи цей дойда Хiлларi та ще з цiєю мавпою, з шерпом Тенсiнгом, забрався на Еверест, менi робити в горах нiчого. Подолай я хоч десять вершин, та якщо кожна з них буде бодай на метр нижча за Еверест - це вже не дасть анi слави, анi грошей. Три рядочки петиту десь на шiстнадцятiй сторiнцi "Нью-Йорк Таймс" - ото i все! Говорити було важко: сухе, морозяне повiтря обпiкало легенi, але Теддi вже не мiг зупинитися: - Три рядочки петиту! Досить! Бiльше не затягнеш мене нi в Гiмалаї, нi в Анди. У тебе, звичайно, iнше дiло, - ти вчений. Та, власне, що це тобi дасть? Назвеш якимось iм'ям ще одну дурну вершину. Бовдур цей Теддi. Четверту вершину ми долаємо не задля того, щоб дати їй назву. В моєму рюкзаку лiчильник космiчних злив. Три лiчильники вже встановлено: ця остання вершина замкне квадрат завдовжки сто кiлометрiв. Автомати дадуть змогу з'ясувати iнтенсивнiсть потоку корпускул, ступiнь природної радiацiї на височинi двадцяти тисяч футiв. Не пояснювати ж це зараз Теддi!.. Як вiн попав в експедицiю? Через свою волячу силу чи як син голови "Юнайтед Iндiен Бенк"?.. Розмовляти з ним - нестерпно. Добре, що можна не вiдповiдати йому - мовчати i дивитися на гори. Краєвид звiдси чудовий. Гiмалайська дуга величезними руками простяглася iз заходу на схiд; руки вигнутi до пiвночi, наче стримують i не можуть стримати натиск повiтряних хвиль: хвилi переплiскують через хребти i поспiшають до Iндiйського океану. пiдходили до вершини, то обiгнули скелю з пiвнiчного боку, тут, здається, легше зробити кидок. Схил збiгає донизу, а подивишся вгору - голова паморочиться: простiр такий безмежний, наче висиш у центрi синьої кулi, синява затягує в себе, одiрвешся i розтанеш у зачарованiй глибочiнi... Теддi на мить змовкає. Я зовсiм не знаю цього хлопiiя. Єдине, чого йому не бракує, - це витривалостi. Недарма його призначено в останню пару. - Ходiмо! - каже вiн, утоптуючи страховий майданчик. - Плюнемо згори на паскуднi Гiмалаї, а там - до яхт-клубу, до футбольної команди, хоч у бiржевi маклери, аби вiд цих гiрських красот подалi. З мене годi - ось так! - Теддi ребром долонi проводить по горлянцi. Встромивши льодоруб мiж камiнням, вiн пропускає мене вперед. Я легший за Теддi, i стежину доводиться прокладати менi. Теддi пройде по моїх слiдах, тодi знову я пiду вперед. Ми зв'язанi мотузкою. Вона для нас - значно бiльше, нiж та, на котрiй розвiшують бiлизну. Бiльше, нiж струна в першiй скрипцi оркестру. Вона з'єднує нас, як пуповина з'єднує маля з матiр'ю. Вiд кiлькох моткiв, що звисають бiля паска, залежить наше життя. Але ми не думаємо про це пiд час пiдйому, так само намагаємося не дивитись у прiрву, по краю якої ступаємо. I не дивитися в синяву, - на неї хочеться спертися... Краще в такi хвилини думати про напарника у себе за спиною. I покладатися на нього. - Уперед!.. - Теддi мiцно стоїть на майданчику. До вершини звiдси - чистий, обдутий вiтрами наст. Глибину його не визначити. Лiворуч цукрова поверхня, - до неї можна доторкнутися рукою; праворуч урвище до середини гори... Шарудить мотузка, її попускає Теддi. Вона ковзає по снiгу i спiває |
|
|